Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

Вона подивилася на нього й раптом згадала не Лєну, не мазь, не крики. Згадала Мусю, що висіла в нього в руці, підібгавши лапи. Ось там усе закінчилося остаточно.

— Бо ти хотів викинути живу істоту на вулицю, щоб налякати мене, — сказала Марина. — І тому що я більше не мовчатиму.

Переговори не закінчилися угодою. Артем пішов, грюкнувши дверима. Його мати затрималася на секунду, подивилася на Марину з такою ненавистю, ніби це вона зруйнувала їхню сім’ю, і сказала:

— Ти ще пошкодуєш, що зв’язалася.

Марина потім довго сиділа в машині Ольги й не могла застебнути ремінь. Пальці не влучали в замок.

— Я пошкодую? — спитала вона тихо. — Може, справді треба було просто піти?

Ольга завела двигун, але не поїхала.

— Ти можеш піти від людини. Але не зобов’язана залишати їй своє життя в подарунок.

Ця фраза залишилася з Мариною надовго.

Судові папери, заяви, відповіді, очікування — усе тяглося повільно. Артем і далі жив у квартирі. Марина з Мусею тимчасово оселилася в Ольги, потім винайняла маленьку студію недалеко від матері. Грошей було мало. Вона брала більше бухгалтерських замовлень, працювала ночами за старим ноутбуком. На кухні в неї стояв один стілець, каструля була з відбитою ручкою, з вікна видно було стіну сусіднього будинку. Але в цій тісній студії ніхто не кричав. Ніхто не казав: «Поки що поважаю». Муся спала на підвіконні, а вранці будила Марину лапою, вимагаючи корму.

Іноді Марина сумувала. Не за теперішнім Артемом, а за тим, якого, можливо, сама вигадала. За сміхом, за спільними сніданками, за планами купити велику шафу, за першим вечором із Мусею. Це злило її найдужче. Як можна сумувати за людиною, яка тебе зрадила? Але Ірина Сергіївна якось сказала:

— Ви сумуєте не за ним. Ви сумуєте за своєю вірою в нього.

Навесні призначили засідання щодо розлучення й майнових вимог. Напередодні Марина майже не спала. Прасувала просту темну блузку, перечитувала документи, перевіряла телефон. Муся сиділа на столі й лапою намагалася впіймати край розписки.

— Не чіпай, — втомлено всміхнулася Марина. — Це важливіше за твій корм.

Кішка моргнула, ніби не погодилася.

У суді пахло мокрими пальтами, папером і чиїмось дешевим парфумом. Люди сиділи на лавках, говорили пошепки, дивилися в телефони. Артем прийшов із представником, якого привела мати. Лєни не було. Марина чула від спільної знайомої, що Лєна після скандалу швидко зникла з його життя: чекати поділу майна й чужих проблем їй не хотілося.

Артем виглядав гірше, ніж раніше. Під очима залягли тіні, підборіддя було неголене. Побачивши Марину, він спробував усміхнутися.

— Гарний вигляд маєш, — сказав він.

Вона кивнула й сіла поруч з Іриною Сергіївною.

Засідання було не таким драматичним, як вона боялася. Ніхто не кричав, ніхто не бив кулаком по столу. Суддя ставила запитання сухо й уважно. Ірина Сергіївна говорила спокійно, розкладаючи документи за датами: продаж дачі, переказ грошей, розписка, оформлення іпотеки, платежі Марини, підтвердження витрат. Представник Артема намагався стверджувати, що гроші були подарунком сім’ї без умов, що Марина добровільно покинула житло, що конфлікт виник через її «емоційну нестабільність».

Тоді Ірина Сергіївна попросила долучити роздруківки повідомлень і розшифрування запису. Сам запис суддя слухала не весь, лише фрагменти. Але й цих фрагментів вистачило.

Голос Артема, спотворений динаміком, пролунав у залі чужим і гидким:

— Головне, щоб розписка її матері не спливла.

Марина сиділа нерухомо. Їй здавалося, всі дивляться на неї, хоча насправді всі дивилися в папери. Артем опустив очі.

Потім був ще один несподіваний момент…