Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

Того дня Марина вперше за багато місяців не стала виправдовувати Артема. Не сказала: «Може, я не так зрозуміла». Не подумала: «Він просто заплутався». Запис лежав у телефоні важким каменем. Ольга зберегла його в хмару, надіслала собі, потім наполягла, щоб Марина надіслала копію на пошту матері.

— Довіра довірою, — сказала вона, — а докази мають жити не в одному телефоні.

Надвечір вони поїхали до Марини. Ольга взяла із собою брата Павла, спокійного широкоплечого чоловіка, який працював майстром із ремонту техніки й умів самою мовчанкою зупиняти чужу нахабність. Він не ставив зайвих запитань. Тільки сказав:

— Я в коридорі постою. Буде шум — зайду.

Артем відчинив двері не відразу. Коли побачив Марину з Ольгою і Павлом за спиною, обличчя його витяглося.

— Що за делегація?

— Я по речі й документи, — сказала Марина.

— Які ще документи? — Він спробував усміхнутися. — Ти вже зовсім? Кішку відвезла, тепер цирк влаштувала?

Із глибини квартири долинув жіночий голос:

— Артеме, хто там?

Ольга підняла брови.

Марина дивилася на чоловіка. Серце калатало, але голос пролунав рівно:

— Нехай Лєна не ховається. Я знаю, що вона тут.

Артем зблід так швидко, що Марина майже злякалася. Потім його обличчя стало жорстким.

— Ти стежила за мною?

— Я захищала себе.

— У моїй квартирі? — Він зробив крок уперед. — Ти камеру поставила в моїй квартирі?

Павло тихо кашлянув за спиною. Артем зупинився.

— У нашій кухні, — сказала Марина. — Де ти зображав алергію, щоб вигнати мене.

Лєна з’явилася в коридорі, вже в пальті, із сумкою в руці. На обличчі в неї була не провина, а досада.

— Артеме, я поїду, — швидко сказала вона.

— Стояти, — кинув він, але вона не зупинилася.

Проходячи повз Марину, Лєна прошепотіла:

— Сама винна. Чоловіків треба тримати, а не з котами панькатися.

Марина навіть не повернула голови. У ній раптом з’явилася дивна тиша, як після сильного удару, коли біль іще не дійшов, але тіло вже зрозуміло: вижити можна.

— Я заберу документи, — повторила вона.

— Нічого ти не забереш, — сказав Артем. — Я зараз викличу поліцію і скажу, що ти привела сюди сторонніх.

— Викликай, — спокійно відповів Павло. — Заодно поясниш про мазь, таблетки й плани вижити дружину.

Артем кинув на нього погляд, повний ненависті.

Марина пройшла до спальні. Руки знову затремтіли, коли вона відчиняла шафу. У верхній коробці лежали її паспорт, свідоцтво про шлюб, мамині медичні папери, старі квитанції. А от папки з документами на квартиру не було.

Вона перевірила нижню шухляду, полицю з постільною білизною, коробку з-під праски. Порожньо.

— Де папка? — спитала вона, вийшовши в коридор.

Артем схрестив руки.

— Яка папка?