Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

— Із договором, платежами й розпискою від мами.

Він усміхнувся.

— Не знаю. Ти ж у нас господарська. Напевно, загубила.

Марина відчула, як усередині піднялася паніка. Розписка була важливою. Мати наполягла тоді, попри Артемові образи: «Не тому, що не довіряю, а тому, що життя довге». У розписці було написано, що гроші від продажу дачі передано саме на купівлю квартири для Марини, з підписом Артема й датою. Тоді це здавалося формальністю. Тепер — останньою ниткою.

— Ти її взяв.

— Доведи.

Він сказав це майже із задоволенням.

Ольга поклала Марині руку на плече.

— Поїхали. На сьогодні досить.

— Ні, — прошепотіла Марина. — Без папки не можна.

— Можна. У тебе є копії?

Марина похитала головою. Вона не пам’ятала. Можливо, сканувала колись для банку, можливо, надсилала Артемові, можливо, ні. Думки плуталися.

Артем нахилився до неї ближче.

— От бачиш, Марин. Ти втомилася. Нервова. Вигадала камеру, коханку, тепер якісь папірці. Поїдь до мами, відпочинь. А я потім вирішу, що робити далі.

У цей момент Марина вперше ясно зрозуміла: він не просто хотів позбутися кішки. Він хотів, щоб вона сама здавалася слабкою, істеричною, неадекватною. Щоб усім навколо було простіше повірити йому.

Вона взяла сумку з документами, переноску з речами Мусі, кілька светрів. Ідучи, зупинилася біля кухні. Фікус на верхній полиці стояв трохи криво. Камера все ще була там.

Артем простежив за її поглядом.

— Забирай свою іграшку, — сказав він. — І май на увазі: за незаконне знімання теж відповідають.

Марина зняла камеру, поклала в кишеню.

— За обман теж.

Цю ніч вона провела в Ольги. Муся, освоївшись, залізла до неї на диван і лягла біля живота, як раніше. Марина майже не спала. Варто було заплющити очі — перед нею поставала Лєна на її кухні, Артем із маззю, його голос: «Вона не полізе судитися, ти її знаєш».

Вранці Ольга відвезла її до матері. Мати сиділа в кріслі біля вікна, у вовняній кофті, бліда, але очі в неї були ясні. Марина ввімкнула запис. Спершу боялася дивитися на матір, але та слухала мовчки, тільки пальці стискалися на підлокітнику.

Коли запис закінчився, мати сказала:

— Добре.

Марина звела очі.

— Що добре?

— Те, що тепер… ти знаєш.

І раптом Марина розридалася. Не красиво, не тихо, а так, як плачуть від довгого напруження: із хрипом, із мокрим обличчям, із судомними вдихами. Мати насилу підняла здорову руку й поклала їй на голову.

— Доню… папір є.

Марина завмерла.

— Який?

— Розписка. Копія. У мене.

— У тебе?