Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

Мати кивнула.

— Я тоді… зробила. Нотаріально не завіряли, але копію зняла. І фото тобі надсилала. Пам’ятаєш? Ти сказала: «Мамо, ну навіщо». А я сказала…

— Життя довге, — прошепотіла Марина.

Мати слабо всміхнулася.

Вони знайшли копію в старій синій папці, де мати зберігала квитанції за ліки й гарантійні талони на техніку. Аркуш був пожовклий по краях, але текст читався чітко. Підпис Артема стояв унизу — розмашистий, упевнений. Поруч була розписка про переказ грошей із материних картки на рахунок, з якого потім вносили перший внесок.

Марина тримала аркуш обома руками. Папір тремтів, ніби живий.

— Він думав, я сама, — сказала вона. — Думав, я нічого не зможу.

— А ти не сама, — відповіла мати.

Наступні тижні стали для Марини важкими й тягучими. Не було миттєвого тріумфу, як у серіалах. Було багато неприємних розмов, безсонних ночей, черг, консультацій, страху перед кожним дзвінком.

Ольга знайшла їй юристку — Ірину Сергіївну, жінку років п’ятдесяти з втомленим обличчям і уважними очима. Вона приймала в маленькому кабінеті, де пахло папером, кавою й пилом від старих папок.

Марина принесла все: копію розписки, банківські виписки, запис із камери, повідомлення Артема, де він вимагав прибрати кішку, фотографії його «алергії», які він сам колись надіслав їй із підписом: «Дивись, до чого довела». Ірина Сергіївна слухала спокійно, іноді ставила короткі запитання.

— Ви хочете розлучення? — спитала вона нарешті.

Марина подивилася у вікно. На підвіконні стояв кактус у тріснутому горщику.

— Так.

Слово прозвучало страшно й вільно водночас.

— Із квартирою розбиратимемося окремо. Швидко не буде. Він може тиснути, лякати, обіцяти, потім знову тиснути. Ваше завдання — не розмовляти з ним без потреби й нічого не підписувати.

— Він каже, що квартира на ньому.

— Нехай каже. Говорити дешевше, ніж доводити.

Ірина Сергіївна зробила копії документів, склала заяву, пояснила, як фіксувати погрози. Марина слухала й уперше за довгий час відчувала не безпорадність, а землю під ногами. Тонку, хитку, але землю.

Артем почав телефонувати ввечері того ж дня.

Спершу грубо:

— Ти зовсім з глузду з’їхала? Юристку приплела?

Потім лагідно:

— Марин, ну ми ж дорослі люди. Я був на нервах. Лєна — помилка. Давай поговоримо.

Потім знову зло: