Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Психіатрична експертиза стала останньою надією захисту. Адвокат наполягав, що Галина Миронівна діяла під впливом хворобливих ідей, що її вчинки не можна розглядати як звичайний злочин. Він говорив про страх самотності, про втрату чоловіка, про надмірну прив’язаність до сина.

Але фахівці дали інший висновок. У підсудної справді були нав’язливі ідеї та глибока підозрілість, однак вона зберігала здатність розуміти зміст своїх дій. Вона планувала, приховувала, обирала час, знищувала сліди, залучала помічницю. Усе це свідчило не про раптове затьмарення, а про тривалий і свідомий злочин.

На останньому засіданні Галині Миронівні надали слово. Вона підвелася повільно. На якусь мить Марті здалося, що зараз свекруха нарешті скаже бодай щось людське: попросить пробачення в сина, в неї, у пам’яті Олени. Але обличчя Галини Миронівни лишалося порожнім.

— Я ні про що не шкодую, — сказала вона тихо. — Я захищала своє. Олену прибрала правильно. Вона більше не заважала. З цією не вийшло. Значить, міцна. Нехай живе. Нехай народить Ромчикові дітей, якщо зможе. Але хай пам’ятає: мати завжди знає, хто ворог її сім’ї.

Залою прокотилася хвиля обурення. Навіть її адвокат опустив голову. Роман підвівся й хотів вийти, але Марта втримала його за руку.

— Дослухаємо, — прошепотіла вона. — Щоб закінчити.

Суд пішов до нарадчої кімнати. Три години вони сиділи в коридорі. Журналісти шепотілися біля вікон, хтось ходив по каву, хтось намагався впіймати погляд Марти. Вона не дивилася ні на кого. Роман сидів поруч, поклавши долоні на коліна, і мовчав.

— Про що ти думаєш? — спитала Марта.

— Про те, що я все одно пам’ятаю її іншою, — зізнався він. — І ненавиджу себе за це.

— Не треба. Пам’ять не питає дозволу. Вона була твоєю матір’ю. І злочинницею. Одне не скасовує іншого.

— Як із цим жити?

— Поступово.

Коли їх знову покликали до зали, Марта відчула, як холонуть пальці. Вирок зачитували довго. Галину Миронівну Левчук визнали винною у вбивстві Олени Сагайдак і замаху на вбивство Марти Вороненко, а також у пов’язаних із цим підробках і підготовчих діях. Суд призначив їй п’ятнадцять років позбавлення волі у виправній установі суворого режиму.

Галина Миронівна раптом засміялася. Сміх був сухий, неприємний.

— П’ятнадцять років? Нічого. Я почекаю. Ромчику, матуся чекатиме. Ти все одно зрозумієш, що я мала рацію.

Роман підвівся. Цього разу Марта пішла з ним одразу. Вони вийшли із зали, не озираючись.

Надворі було похмуро. Повітря пахло мокрим каменем і ранньою зеленню. Роман зупинився біля сходів суду й довго дивився вперед.

— Я думав, після вироку стане легше, — сказав він.

— Стане. Тільки не одразу.

— Вона навіть зараз не зрозуміла.

— Можливо, ніколи не зрозуміє.

Марта взяла його під руку, і вони пішли до машини. Довкола все ще шуміли люди, хтось вигукував запитання, але їхні голоси ніби віддалялися. Головне вже було сказано в залі. Правда прозвучала офіційно, вголос, і більше не залежала від чужих маніпуляцій.

Минали місяці. Життя не стало колишнім, але почало складатися наново. Марта повернулася до роботи в навчальному закладі, спочатку на кілька годин на тиждень, потім майже повністю. Студенти інколи впізнавали її за публікаціями, хтось дивився зі співчуттям, хтось із цікавістю, але поступово й це стихло.

Роман змінив роботу. Старий офіс, старі маршрути, старі знайомі надто часто нагадували про час, коли він жив у материнській павутині. Нове місце давалося нелегко, але там ніхто не знав його як «сина тієї самої жінки».

Вони продовжували ходити до психолога. Іноді разом, іноді окремо. Вчилися говорити без докорів. Вчилися не замовчувати тривогу. Вчилися розрізняти турботу й контроль, любов і залежність, жалість і обов’язок.

— Найважче, — сказала Марта якось увечері, коли вони сиділи на балконі, — перестати чекати підступу. Я так звикла бути насторожі, що навіть тиша здається підозрілою.

Роман накрив її руку своєю.

— А мені важко не кидатися виправдовуватися, якщо хтось незадоволений. Наче зараз знову почую: «Ти поганий син».

— Ми обоє вчимося жити без її голосу.

— Крок за кроком, — сказав він.

Вони зробили в квартирі ремонт, купили нові меблі, прибрали все, що нагадувало про ту страшну вечерю. Потім завели цуценя золотистого ретривера й назвали його Лучиком. Він носився кімнатами, гриз капці, будив їх уранці й вносив у дім такий безладний світ, що Марта вперше за довгий час сміялася без зусилля.

Та минуле ще стукало у двері. З виправної установи почали приходити листи від Галини Миронівни…