Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Перші два листи Роман відкрив. Потім довго сидів над ними мовчки, не дозволяючи Марті читати. Обличчя в нього було сіре.

— Що там? — обережно спитала вона.

— Усе те саме. Вона пише, що пробачить мене, коли я схаменуся. Що ти мене тримаєш. Що мати відчуває серцем. Що одного дня я зрозумію, хто мене любив по-справжньому.

Марта простягнула руку.

— Не читай більше.

— Мабуть, треба знати, що вона пише.

— Навіщо? Щоб знову впускати її в дім?

Він подивився на конверти й повільно порвав їх. Після цього всі листи поверталися нерозпечатаними.

— Вона ніколи не змириться, — сказав Роман після чергового конверта. — Для неї я все ще дитина, яку треба відібрати в злої жінки.

— Це її світ, — відповіла Марта. — Не наш.

Вони намагалися будувати свій. Іноді виходило легко: прогулянки з Лучиком, вечері на кухні, фільми ввечері, плани на відпустку. Іноді минуле поверталося раптово. Марта могла здригнутися від запаху сухофруктів. Роман міг замовкнути після дзвінка з незнайомого номера. Але тепер вони говорили про це, не ховали, не робили вигляд, що все минуло без сліду.

Одного разу пізно ввечері, коли вони вже збиралися лягати, у двері подзвонили. Лучик загавкав, Роман вийшов у передпокій. На порозі стояв молодий працівник поліції.

— Роман Сергійович Левчук?

— Так.

— Мені потрібно повідомити вам про Галину Миронівну Левчук.

Марта, почувши ім’я, вийшла зі спальні.

— Що сталося? — спитав Роман.

— Сьогодні вдень вона померла в лікарняному відділенні виправної установи. Серцевий напад. Ми намагалися зв’язатися з вами за старим номером.

Роман стояв нерухомо. Слова ніби дійшли до нього не одразу.

— Що від мене потрібно?

— Упізнання й вирішення питання поховання. Співчуваю.

Коли двері зачинилися, у квартирі стало тихо. Навіть Лучик перестав гавкати й сів біля ніг Марти, ніби відчував напруження.

— Ти як? — спитала вона.

Роман провів рукою по обличчю.

— Не знаю. Я думав, що готовий. Частина мене чекала цього. А інша… Вона була моєю матір’ю, Марто. Якою б не була.

— Я розумію.

— Я не хочу їхати зараз.

— Тоді поїдемо вранці.

Він подивився на неї.

— Ти не зобов’язана.

— Зобов’язана бути поруч із тобою. Решта неважливо.

Уночі Роман майже не спав. Марта відчувала, як він лежить поруч із розплющеними очима. Іноді його дихання ставало нерівним, і вона мовчки клала руку йому на плече. Він не плакав, але горе не завжди приходить сльозами. Іноді воно приходить порожнечею.

Вранці вони поїхали разом. Процедура упізнання була короткою й тяжкою. Галина Миронівна лежала маленька, висохла, зовсім не схожа на жінку, яка колись заповнювала собою весь простір довкола. В її обличчі вже не було ні влади, ні злоби, ні театральної слабкості. Лише нерухомість.

— Це вона, — сказав Роман.

Надворі яскраво світило сонце. Квітучі дерева обабіч дороги здавалися майже непристойно живими після холодного приміщення, з якого вони вийшли.

— Що ти хочеш робити з похоронами? — спитала Марта.

— Мінімум. Кремація без церемонії. У неї не лишилося нікого, хто захотів би прийти.

— А ти?

Роман довго мовчав.

— Я попрощався з матір’ю в день суду. Сьогодні я просто оформив документи.

За три дні урну з прахом помістили в колумбарій на міському кладовищі. Роман наполіг, щоб на табличці були лише ім’я, прізвище й дати. Жодних слів про любов, пам’ять, скорботу.

Коли вони йшли, він зупинився біля виходу й озирнувся.

— Тепер справді все.

Марта взяла його за руку.

— Тепер ми вільні.

Він кивнув, але свобода здавалася йому не легкістю, а великим порожнім простором, який іще належало навчитися заповнювати…