Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Найважчим днем стало засідання, на якому показували запис із кухні. У залі приглушили світло, і на екрані з’явилася Галина Миронівна — не осунулася підсудна, а колишня господиня в ошатній сукні, впевнена, спокійна, майже задоволена.

Вона мішала компот, діставала таблетки, висипала їх у каструлю. Її губи ворушилися, і в записі прозвучало:

— Тепер не прокинешся, Оленко. Все буде як треба.

Залою пройшов шепіт. Роман заплющив очі. Марта дивилася на екран, не дозволяючи собі відвернутися. Їй здавалося важливим побачити це до кінця — не щоб мучити себе, а щоб остаточно зрозуміти: вона не вигадала, не перебільшила, не помилилася.

Потім прокурор перейшов до щоденника. Це було гірше за запис. Камера показувала один вечір, а щоденник відкривав ціле життя, збудоване на заздрості, одержимості й холодному розрахунку.

Зачитували уривки. Галина Миронівна писала про знайомство з батьком Романа, про його дружину Олену, про те, що та «недостойна» його, що стоїть на шляху. Потім записи ставали темнішими. Про вагітність Олени. Про те, що дитина не перешкода. Про чай з «особливими травами». Про те, як після смерті жінки вона втішала вдівця й поступово ставала для нього єдиною опорою.

Роман сидів нерухомо. Марта бачила, як у нього напружені вилиці.

Потім прокурор перейшов до пізніших записів.

«Син привів жінку. Дивиться на неї так само, як Андрій колись дивився на Олену. Все повторюється. Треба діяти раніше, поки вона не забрала його остаточно».

Галина Миронівна раптом підвелася.

— Я захищала сім’ю! — крикнула вона. — Ви всі не розумієте. Ці жінки приходять і забирають. Спочатку чоловіка, потім сина. Я не могла дозволити!

— Підсудна, сядьте, — суддя вдарив молотком. — Ще одне порушення порядку — і вас видалять.

Вона опустилася на місце, важко дихаючи. Адвокат щось шепотів їй, але вона його не слухала.

Коли настала черга Марти давати свідчення, ноги в неї тремтіли. Роман хотів підвестися разом із нею, але вона м’яко зупинила його поглядом. Цей шлях вона мала пройти сама.

Вона підійшла до трибуни, поклала долоні на край і почала говорити.

— Галина Миронівна ніколи не приймала мене. З першого дня вона намагалася показати, що я чужа. Спочатку це виглядало як звичайні причіпки: не так готую, не так дбаю про Романа, не так розмовляю. Потім почалися постійні дзвінки про хвороби, прохання приїхати, докори, якщо ми проводили вечір удвох.

Марта говорила не голосно, але в залі стало дуже тихо.

— Вона часто називала мене Оленкою, хоча знала моє ім’я. Говорила про квартиру, натякала, що нам краще переїхати до неї, питала про дітей так, ніби моє тіло теж належить її планам. Я довго намагалася не конфліктувати. Мені здавалося, що якщо я буду терплячою, все налагодиться.

Вона зробила паузу. У горлі пересохло, але вона продовжила.

— Того вечора все було незвично. Вона приготувала вечерю сама, була лагідною, уважною. Потім подала компот і наполягала, щоб я випила до дна. Смак був дивний. Гіркий. Я зробила вигляд, що п’ю, але випила трохи. Потім мені стало зле. Останні слова, які я почула перед тим, як знепритомніти, були про те, що я «намучилася» і тепер квартира дістанеться її синові.

Галина Миронівна дивилася на неї з ненавистю.

— Брешеш, — прошепотіла вона, але в тиші це почули багато хто.

— Я не брешу, — Марта вперше подивилася просто на неї. — Ви просто не встигли мене вбити.

Ця фраза прозвучала спокійно. Без крику, без злорадства. Саме тому вона вдарила сильніше.

Адвокат намагався ставити запитання, вивести Марту з рівноваги, показати, що між жінками був звичайний сімейний конфлікт. Але Марта відповідала чітко. Вона не перебільшувала, не додавала зайвого, не плакала. І що спокійніше говорила, то очевидніше ставало: за «сімейними труднощами» ховалося продумане цькування.

Роман давав свідчення після неї. Він розповів про дзвінок матері, про свій стан після компоту, про розмову з детективом, про запис, який побачив.

— Я багато років виправдовував матір, — сказав він. — Вважав її слабкою й самотньою. Але слабка людина не підробляє документи й не підсипає таблетки. Вона знала, що робить.

Галина Миронівна дивилася на сина так, ніби він ударив її ножем. Але Роман більше не відвів очей…