Чоловік залишив дружину біля урвища, але в її долю втрутився хірург, який випадково опинився поруч

Оксана подивилася на нього.

— Ти досі вважаєш, що правду можна змінювати залежно від вигоди.

— Хочеш, поверну тобі візок?

— Його вже віддала поліція.

— Чого ж тобі ще треба?

— Щоб ти більше не вирішував, де мені залишатися й куди рухатися.

Вона в’їхала в ліфт, залишивши Дмитра перед дверима, що зачинилися. Присвячувати йому решту життя, хай навіть ненавидячи його, Оксана не збиралася. Але його страх перед покаранням не давав їй підстав знову довіритися йому.

У конференцзалі лікарі й завідувачі відділень сиділи разом із юристами та представниками банку. Біля Світлани, одягненої в білий костюм, розташувався адвокат компанії-інвестора; Дмитро обрав останній ряд. Оксана приїхала на старому візку. Саме його чоловік вивіз від кар’єру, а поліцейський після огляду повернув власниці. На підлокітнику збереглася подряпина, що лишилася в багажнику.

Першою заговорила Світлана:

— Пацієнтка, якій несподівано дісталася велика спадщина, підкорила собі мого чоловіка. Поки він хворів, вона придбала борг клініки й увійшла до числа власників. Ми оскаржуємо цю угоду.

Максим увімкнув мікрофон.

— Перед підписанням договору мене оглянули лікарі. Підписував я в нотаріуса. Але є інший документ: під ним мій підпис з’явився, коли ви довели мене до відповідного стану.

— Таблетки ти випив сам, — усміхнулася Світлана.

На екран вивели аналіз крові разом з експертним висновком, потім увімкнули запис із квартири. Почувся слабкий голос Максима:

— Що ти мені дала?

Слідом пролунали слова Дмитра:

— Ти казала, він уже підпише.

Залою прокотився шепіт. Дмитро підвівся.

— Це монтаж!

Справжність запису вже підтвердив експерт. Тепер аудитор показав шлях грошей: із клініки — фірмі-постачальнику, звідти частина сум — Світлані й Дмитрові. Компанія, що пропонувала інвестиції, належала їхній довіреній особі. Останньою ланкою стало листування про продаж землі.

— Дмитро мене обдурив, — заявила Світлана. — Видавав себе за досвідченого постачальника. Про те, куди він спрямовує гроші, я нічого не знала.

Аудитор відкрив платіжні доручення, засвідчені її електронним підписом.

— Чому ж ви схвалювали оплату обладнання, якого не було?

— Максим наполягав на розширенні!

— І підсипати препарат у чай теж просив? — запитала Олена.

Говорити спокійно Світлана вже не могла.

— Я намагалася врятувати клініку! Він витрачав гроші на людей, яким ніколи не оплатити лікування. А я шукала інвестора!

— Покупця для землі ви шукали, — відповів Максим.

Дмитро вийшов до столу.

— Усім розпоряджалася Світлана. І фірми знайшла вона, і папери готувала, і місце директора мені обіцяла. Мені залишалося виконувати її доручення.

— Лише доручення? — Світлана розсміялася. — Залишити дружину біля урвища теж я наказала?

Погляди звернулися до Оксани. Упершись долонями в колеса, вона повільно підвелася. Реабілітолог був поруч, але не торкався її. Оксана взяла тростину, випросталася й ступила крок. Потім зробила другий крок.

Дмитро дивився на неї так, наче бачив незнайому жінку.

— Ти можеш ходити?

— Поки вчуся.

Ще три кроки — і Оксана зупинилася біля столу.

— Тоді я збиралася повідомити тобі про спадщину, але ти не дослухав. Якби ти почув суму, то напевно повернув би візок, привіз мене додому й далі грав роль люблячого чоловіка. За одне я тобі вдячна: ти встиг показати себе до того, як дістався до дідових грошей.

— Оксано, я ж не хотів, щоб ти померла.

— Ти покинув біля безлюдного урвища людину, яка не могла ходити. Без візка, без телефона. Як ти пропонуєш це назвати?

Відповіді не було.

— Я чотири роки доглядав за тобою.

— І вирішив, що після цього можеш залишити мене на камінні.

— Ми ще могли б повернути все, що було.

— Ні. Повернути можна гроші. Клініка здатна розрахуватися з боргами, я можу знову навчитися рухати ногами. Але ти знищив довіру й не відновиш її однією своєю вимогою.

Оксана сіла назад. Їй не було потреби довше стояти на ногах, аби зроблене не втратило значення.

Представник банку підтвердив законність угоди. Рада призупинила повноваження Світлани, а слідчий попросив її та Дмитра затриматися після зборів.

— Ти дозволиш йому мене забрати? — запитала Світлана в чоловіка.

Максим дивився на жінку, з якою прожив дванадцять років.

— Я не можу вирішувати за суд чи поліцію. Але прикривати тебе більше не стану…