Чоловік залишив дружину саму оплачувати повний візок продуктів, але ввечері виявив, що вдома правила змінилися

Віктор кліпнув, подивився на дітей. Оксана й Дмитро з незворушним виглядом намина́ли м’ясо, відрізаючи шматки ножами.

Сік капав на картоплю, а погляд Віктора знову повернувся до сухарика.

— А де моя виделка? — отетерів чоловік, відчуваючи, як усередині наростає паніка.

— Ой, тату, а ми тобою так пишаємося! — радісно заторохтіла Оксана, дивлячись на батька зі щирим благоговійним захопленням. — Мама нам щойно все розповіла. Сказала, що ти сів на спеціальну фінансову дієту. Просто показово в магазині продукти кинув, щоб не зірватися й не витратити зайвого. Яка сила волі! Не кожен так зможе — тікати від ковбаси через увесь торговельний зал.

Віктор завмер із напіввідкритим ротом. Він спробував щось сказати, але з горла вирвалося тільки сипле «е».

— Так-так, Вікторе Петровичу, повна повага! — густим басом підтакнув зять, наминаючи картоплю з виглядом експерта-дієтолога. — Я як почув, одразу зрозумів. Кремінь, мужик! Сухар із окропом на вечерю — це ж чудовий детокс! Повне очищення організму! Чайне листя ж теж грошей коштує. А чиста гаряча вода — це база довголіття!

Віктор побагровів. Кров прилила до обличчя, обтяжуючи щоки. Він подивився на Марину, шукаючи порятунку.

Але дружина стояла біля раковини з ангельськи незворушним обличчям, витираючи чисту чашку рушником. Вона повернулася до столу, зітхнула з удаваною ніжністю й перебила чоловіка, який уже набрав у груди повітря для заперечень.

— І не кажіть, діти! Вітя в нас тепер практикує сувору аскезу. Став на шлях просвітлення. Від матеріальних благ відмовляється. Я його вмовляла в магазині, мовляв, купи м’ясця, давай потішимо себе. Де там? Пакет кинув і в захід сонця. Пишаюся ним неймовірно. Тому від завтрашнього дня ми переходимо на наступний етап.

Марина зробила паузу, підійшла до столу й лагідно погладила багряного Віктора по плечу. Той сіпнувся, ніби його вдарило струмом.

— Вітя вирішив відмовитися від водогону. Навіщо платити за воду? Митися він тепер буде виключно надворі під дощем. Я йому вже залізний тазик на балкон виставила, щоб дощову воду збирав. Але взимку снігом обітреться, щоб імунітет зміцнити. Телевізор теж відключаємо, кабель я обріжу. Берегтимемо електрику й карму. Сидітимемо вечорами при свічках із бджолиного воску й слухатимемо тишу.

Оксана сплеснула руками.

— Мамо, це геніально. Тату, ти будеш як справжній монах. Правда, Дмитре?

— Абсолютно, — серйозно кивнув зять, відправляючи до рота чергову котлету й смачно жуючи. — Я на заводі мужикам розповім, вони оцінять. Людина повністю звільнилася від рабства споживання. Ні тобі ковбаси, ні мила, ні телевізора. Чистий дух. Вікторе Петровичу, якщо снігу взимку мало буде, ви кажіть. Я зі своєї ділянки вам у мішках привезу.

Віктор сидів рівно. Він розумів, що його загнали в пастку, з якої немає виходу.

Кожне слово зятя било болючіше за будь-яку істерику чи докір. Одна річ — нишком удома затискати гроші, граючи роль ощадливого господаря перед дружиною. І зовсім інша — сидіти перед зятем і рідною донькою та виглядати дріб’язковим, недоумкуватим скнарою.

Його авторитет тріщав по швах і сипався на підлогу дрібною потерухою. Якщо Дмитро й справді ляпне щось подібне своїм знайомим у гаражах, з нього ж сміятиметься весь район. Він подивився на котлети, що диміли.

Шлунок зрадницьки голосно забурчав. Сухарик на блюдечку виглядав як знущальний пам’ятник його фінансовій незалежності. А тиша за столом стала щільною, вичікувальною.

Ніхто не всміхався, усі дивилися на нього з виглядом щирих прихильників його ідей. Чоловік шумно видихнув носом. Крякнув, ніби зрушуючи з місця важкий камінь.

Обличчя його втратило багряний відтінок, змінившись кольором покірної приреченості. Повільно, наче в уповільненій зйомці, він опустив руку у внутрішню кишеню своєї жилетки, де дбайливо зберігався його недоторканний запас. Замок гаманця клацнув…