Чоловік зажадав віддати мою банківську картку його матері, але вже наступного дня пошкодував про свої слова.
Він потер перенісся. Жест, який я знала надто добре. Так він робив, коли втомлювався або коли не хотів казати правду.
— Хотів ударити болючіше. Зрозумів, що це для тебе важливо. От і сказав.
Це було майже вибачення. Не повне, не справжнє, але все ж визнання.
— А трудова?
Він дістав із внутрішньої кишені книжечку й поклав поруч із коробкою.
— Знайшлася в шухляді з паперами. Я не ховав спеціально.
Я не знала, вірити йому чи ні. Може, не ховав. Може, ховав і тепер вирішив відступити. Але документ лежав переді мною, і це було головним.
— Дякую, — сказала я.
Руслан криво всміхнувся.
— Не думав, що колись почую від тебе «дякую» за те, що віддаю твоє.
Я промовчала.
Він дивився у вікно, потім знову на мене.
— Ти справді хочеш розлучення?
Запитання було пряме, без звичних насмішок і тиску. І я відповіла так само прямо:
— Так. Хочу. І назад не повернуся.
Він кивнув, ніби вже знав, але йому треба було почути це вголос.
— Я подав заяву. Вирішив не тягнути.
Ці слова мали б налякати мене. Ще вчора він писав ними як погрозою. А тепер я відчула майже полегшення.
— Добре.
— Є ще одне питання, — сказав Руслан. — Квартира.
Я напружилася.
Ось тепер почнеться справжнє.
— Я хочу залишити квартиру собі, — промовив він. — Але готовий виплатити тобі компенсацію. Велику. Приблизно третину вартості. Вистачить, щоб почати окремо. Може, не в центрі, не одразу розкішно, але вистачить.
Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, де пастка.
— Чому третину?
— Бо основна частина грошей на купівлю колись прийшла від моїх батьків. Але ти жила там двадцять три роки. Працювала. Вкладалася. Я… — він запнувся, ніби слово застрягло в горлі, — я розумію, що зовсім без нічого залишати тебе неправильно.
Я ледь не всміхнулася. Неправильно. Як м’яко звучало це слово після всього.
— Твоя мати знає?
— Ні. І поки не дізнається.
— Вона буде проти.
— Звісно, буде, — стомлено сказав він. — Вона проти всього, де ти не винна.
Я вперше за довгий час почула, як він говорить про матір без звичного поклоніння. Без «мама права». Без «ти маєш зрозуміти». І це здивувало мене більше, ніж сама компенсація.
— Що змінилося, Руслане? — спитала я. — Учора ти писав заяву, звинувачував мене, погрожував квартирою. Сьогодні віддаєш рукописи, документи й пропонуєш гроші. Чому?
Він довго мовчав. Кава перед ним зовсім охолола.
— Я дзвонив Саві, — сказав він нарешті. — Пам’ятаєш, із заводу? У нього дружина пішла кілька років тому.
Я пам’ятала. Мовчазний чоловік із важким поглядом, який інколи приходив до нас у гості й майже не говорив про сім’ю.
— Він тоді теж вирішив воювати, — продовжив Руслан. — Не віддавав речі, подавав заяви, потім суди, адвокати, бруд. У підсумку втратив більше, ніж хотів утримати. І дітей втратив. Вони з ним майже не спілкуються. Він учора сказав мені: «Не перетворюй розлучення на поле бою, якщо не хочеш лишитися серед руїн».
Руслан усміхнувся без радості.
— Я всю ніч думав. Ми з тобою прожили двадцять три роки. Погано, добре — прожили. Я не хочу, щоб усе закінчилося так, ніби ми вороги.
— А вчора хотів?
— Учора я злився.
— Ти часто злився, Руслане. І щоразу чомусь платити мала я.
Він опустив очі. Я не чекала, що він визнає це. І він, звісно, не визнав до кінця.
— Я не був добрим чоловіком, — сказав він тихо.
Ця фраза далася йому важко. Я бачила, як він стиснув пальці, як сіпнувся м’яз на щоці. Раніше я б ухопилася за ці слова як за надію. Подумала б: ось, він зрозумів, тепер усе зміниться. Сьогодні я чула їх інакше. Як запізніле визнання, яке вже не скасовує рішення.
— Ні, — сказала я. — Не був.
Він здригнувся. Вочевидь, чекав, що я пом’якшу, скажу: «Не завжди», «було по-різному», «я теж винна». Але я втомилася рятувати його від правди.
— Я згодна обговорювати компенсацію, — продовжила я. — Але тільки офіційно. Через юриста й нотаріуса. Жодних розписок на коліні, жодних усних домовленостей.
— Я вже записався, — сказав він. — Завтра зранку. Можу надіслати адресу…
