Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— спитав він просто, без зайвих слів.

Анна подивилася на нього секунду, потім мовчки вказала на машину. Чоловік кивнув і підійшов до капота.

— Відкрийте, будь ласка, — сказав він, не озираючись.

Вона відкрила. Він нахилився над двигуном, щось оглядав. Довго, методично, мовчки. Анна стояла поруч і чекала. Минула хвилина. Дві. Ліс шумів над головою. Десь далеко за деревами кувала зозуля. Потім він випростався. Повернувся до неї. Подивився не швидко, а так, як дивиться людина, яка думає, перш ніж говорити. І промовив тихо, майже без інтонації:

— Ваші гальма підрізані. Не до кінця, але ще кілометрів двадцять на швидкості — і ви б не зупинилися.

Анна відчула, як щось холодне пройшло знизу вгору хребтом. Вона не одразу відповіла. Просто стояла й дивилася на нього, і обличчя її, вона це відчувала, стало білим. Кілька секунд Анна просто стояла й дивилася на нього. Потім перевела погляд на капот, туди, де він щойно працював руками. Потім знову на нього. У голові було дивно тихо, як буває одразу після удару, коли біль іще не прийшов, а тіло вже знає, що щось зламалося.

— Зачекайте, — сказала вона нарешті. Голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала. — Ви кажете, підрізані? Навмисно?

Чоловік не відвів погляду:

— Трубка гальмівного контуру надрізана приблизно на дві третини. Не перебита, надрізана. Рідина витікала поступово. На малій швидкості в місті ви б цього майже не відчули. На трасі при гальмуванні на швидкості понад дев’яносто педаль би провалилася.

Анна повільно видихнула. Подивилася на дорогу, туди, де вона щойно їхала. Згадала, як обганяла вантажівку. Швидкість тоді була близько ста десяти. Вона гальмувала потім, коли вантажівка лишилася позаду, плавно, без різкості. Гальма відповіли нормально. Але це було двадцять хвилин тому. Двадцять хвилин і, мабуть, ще кілька десятків кілометрів витікаючої рідини.

— Як вас звати? — спитала вона раптом.

Він, здається, не очікував такого запитання в цю мить. Ледь підняв брову:

— Максим.

— Максим, — повторила вона, ніби перевіряючи слово на вагу. — Я Анна. Ви точно впевнені в тому, що сказали? Ви розбираєтеся в машинах?

— Я лісник. Але в машинах розбираюся достатньо, щоб відрізнити виробничий дефект від надрізу інструментом.

Вона знову подивилася на капот. Потім, не кажучи ні слова, підійшла ближче й зазирнула туди, куди дивився він. Звісно, вона не знала, що саме шукати. Він мовчки показав пальцем углиб, до металевої стінки моторного щита, туди, де від пластикового бачка відходили трубки головного гальмівного циліндра.

— Ось тут.

Анна побачила трубку, тонку, металеву, з патьоком темної рідини вздовж зовнішнього боку. Надріз був видний навіть їй. Вона випросталася й відступила на крок.

Майстерня. У середу. Спогад прийшов чітко, як фотографія. Катя телефонує в середу вранці: «Ань, тато каже, можна просто зараз привезти. Майстер вільний». Анна тоді була на нараді. Відповіла коротко: «Добре, я пришлю водія». Але водій виявився зайнятий, і зрештою вона сама поїхала після обіду. Залишила машину, підписала папери. Забрала наступного дня, у четвер. Квитанція. Заміна повітряного фільтра. Перевірка гальмівної системи. «Усе в нормі», — сказав майстер, літній чоловік із вусами, не дивлячись на неї. Перевірка гальмівної системи. Усе в нормі.

— Анно.

Вона здригнулася. Максим дивився на неї спокійно, без поспіху, але з тією особливою уважністю, яка буває в людей, звиклих помічати деталі.

— Вам треба сісти.

— Я стою нормально, — сказала вона автоматично.

— Ви стоїте нормально, але у вас біле обличчя. Сідайте в мою машину, там тепліше.

Анна хотіла заперечити — і не стала. Бо він мав рацію. Ноги раптом стали ватяними, і вона відчула це тільки тепер. Вона перейшла через дорогу й сіла на пасажирське сидіння старого позашляховика. Усередині пахло лісом, бензином і чимось смолистим. На задньому сидінні лежали мотузка, брезент і пластиковий ящик з інструментами. Максим закрив капот її машини, потім підійшов до своєї, став біля відчинених дверцят:

— Куди ви їхали?

— Селище Ялинки. Там приватний особняк, — сказала вона. — Приблизно тридцять кілометрів звідси.

— Знаю ці місця. Довезу.

— Я не можу просто кинути машину.

— Ви не можете на ній їхати. Це різні речі. Машину можна евакуювати. Щойно з’явиться зв’язок, викличете. Зараз у вас немає ні зв’язку, ні гальм.

Логіка була бездоганною. Анна це визнала мовчки.

— Добре, — сказала вона. — Дякую.

Він кивнув, сів за кермо, завів двигун. Позашляховик рушив, м’яко для такої старої машини. Вони виїхали назад на трасу й поїхали в бік Ялинок.

Перші хвилини їхали мовчки. Анна дивилася у вікно. Ліс тягнувся щільною стіною, зрідка перериваючись просіками. Вона думала, і думки йшли не однією, а відразу кількома лініями, перебиваючи одна одну. Хто це зробив? Батько Каті — Віктор Долинський. Вона згадувала його невиразно. Кремезний, небагатослівний чоловік, з яким вона перетиналася від сили два-три рази на студентських святах, потім одного разу на дні народження Каті. Навіщо йому? Він її майже не знав. Але майстерня — його. І якщо не він, то майстер. А якщо майстер, то на чиє прохання? Ця думка була холодніша за попередні.

— Ви думаєте про те, хто це зробив? — сказав Максим. Не запитання, констатація.

Анна подивилася на нього: