Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— Звідки ви знаєте?

— У вас такий вираз обличчя. Уже не переляк, а розрахунок.

Вона помовчала. Потім сказала:

— У середу я відвозила машину в майстерню. Майстерня належить батькові моєї подруги. Більше ніхто до машини не торкався.

Максим не відповів одразу. За вікном мигнув вказівник: «Ялинки, 28 кілометрів».

— Ви заявите в поліцію?

— Спершу мені треба зрозуміти, що відбувається, — промовила Анна тихо, майже до себе. — Бо якщо це не випадковість…

— Це не випадковість, — сказав він просто. — Виробничий дефект має інший вигляд. Втома металу, корозія — це інша картина. Тут рівний надріз. Інструментом. Усвідомлено.

Вона знала, що він має рацію. І саме це знання, оформлене тепер у слова, зробило все по-справжньому реальним. Анна дістала телефон. Одна поділка. Нестабільна. Спробувала набрати Германа. Дзвінок не пройшов. Спробувала написати повідомлення. Значок надсилання завис. Вона прибрала телефон.

— Ви лісник тут, у цих місцях? — спитала вона, щоб не сидіти в тиші зі своїми думками.

— Так. Лісництво за п’ять кілометрів від Ялинок. Я об’їжджав дальню ділянку, повертався.

— І часто на трасі зупиняєтеся заради незнайомих?

Він трохи помовчав:

— Якщо бачу, що людина сама і машина стоїть, зупиняюся. Тут глухо. Наступна заправка звідси сімнадцять кілометрів.

Анна подумала, що якби він не зупинився, вона б пішла пішки. У туфлях на підборах, у легкій куртці, з телефоном без мережі. Або спробувала б знову завести машину й поїхала, з підрізаними гальмами, не знаючи про це. До першого серйозного гальмування.

— Дякую, — сказала вона знову. Цього разу інакше, не ввічливо, а по-справжньому.

Він знову кивнув.

Дорога йшла крізь ліс, і в цій тиші, у м’якому погойдуванні старої машини, Анна раптом відчула щось дивне. Не заспокоєння, ні. Радше відчуття, що ця людина поруч, і це чомусь важливо. Не тому, що він урятував її, хоча й це правда. А просто тому, що він був справжнім. Без зайвих слів, без метушні, без тієї штучної турботи, яку іноді зображають, коли хочуть справити враження. Він просто був. І цього виявилося достатньо.

За вікном ліс трохи розступився, і праворуч у просвіті між деревами зблиснула вода. Невелике лісове озеро, нерухоме й темне. Анна дивилася на нього, доки воно не зникло за поворотом.

— Далеко ще? — спитала вона.

— Хвилин двадцять п’ять, — відповів Максим.

Вона кивнула й знову повернулася до вікна. «Двадцять п’ять хвилин». Вона думала, що це мало, і водночас відчувала, що думає про це неправильно.

Дорога до Ялинок ішла не прямо. Петляла, повторюючи рельєф місцевості: то підіймаючись на пологі пагорби, то пірнаючи в низини, де над асфальтом іще трималася ранкова вогкість. Максим вів машину впевнено, без зайвих рухів. Так водять люди, які давно знають кожен поворот цієї траси й не думають про дорогу свідомо. Вона просто зчитується тілом.

Анна сиділа рівно, склавши руки на колінах. Зовні спокійно. Усередині продовжувала розкладати все по поличках, як робила завжди, коли щось ішло не за планом. Факти. Тільки факти. Факт перший. Гальмівна трубка надрізана навмисно. Факт другий. Останній, хто мав доступ до машини, — майстер із сервісу Віктора Долинського. Факт третій. Віктор Долинський, батько Каті. Подруги. Дружки. Факт четвертий. Катя сама запропонувала цей сервіс. Подзвонила саме в середу. За два дні до весілля.

Вона зупинилася на цьому четвертому факті й відчула, як усередині щось стиснулося, не від страху, а від небажання думати далі. Бо далі починалося те, у що не хотілося вірити.

— Ви давно знаєте цю подругу? — спитав Максим.

Анна повернулася до нього. Він дивився на дорогу, але вона зрозуміла. Він слухав її думки. Або точніше, слухав її мовчання й читав його правильно.

— Вісім років, — сказала вона. — Із першого курсу університету.

— Це довго.

— Так, і вона запропонувала саме цей сервіс.

Це не було запитанням. Анна зрозуміла, що сказала вголос більше, ніж думала. Або він був уважніший, ніж здавалося.

— Я не знаю, — промовила вона повільно. — Я не хочу робити висновки завчасно. Може, це майстер. Випадкова людина з особистими проблемами. Може, переплутав машину.

— Надріз на дві третини трубки — це не випадковість і не помилка, — сказав Максим рівно, без натиску. — Але ви маєте рацію в одному: висновки робити рано. Спершу треба зрозуміти, кому це було потрібно.

— Кому це було потрібно, — повторила вона тихо.

Вона подумала про Германа. Про те, що він чекає на неї в особняку. Про те, що післязавтра — весілля. Про сто двадцять гостей, про білий намет, про півонії вздовж проходу. Про сукню зі шлейфом, яка висить в окремій кімнаті. «Кому потрібно, щоб вона не доїхала?» Анна заплющила очі на секунду. «Ні. Це занадто». Вона розплющила очі й знову подивилася у вікно.

— Розкажіть мені про лісництво, — сказала вона раптом.

Максим скосив на неї погляд, коротко, здивовано.

— Про лісництво?