Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Слова прозвучали виразно. Тільки зрозуміти їх Наталя не змогла.

— Що ви сказали?

— Він живий. У серпні я його бачила.

Крик піднявся звідкись ізсередини, перш ніж вона встигла його стримати. Тихою Наталкою її називали всі. Вона не сварилася ні з сусідом, який по п’яному зламав штахетник, ні з банківською службовицею, що шість років твердила про графік платежів. Зараз від цієї звичної тихості нічого не лишилося.

— Геть звідси! — голос зірвався. — Ти розумієш, куди прийшла? Розумієш, що говориш?

Жінка не йшла.

— Шість років минуло! Його в закритій труні ховали, чуєш? Він згорів, мені навіть подивитися не дали! А ти… Скільки тобі треба? Адже по гроші прийшла? Тисячу? П’ять? Скільки коштує сказати, де він?

Наталя смикала заїдену блискавку сумки. Руки не слухалися, а вона все намагалася її відкрити.

Ще хвилину тому вона хотіла тільки прогнати незнайомку. Тепер сама вимагала назвати місце, пропонувала заплатити за відповідь, у яку не вірила. Слова плуталися від злості й розпачу. Яке право мала чужа жінка говорити таке над могилою? І чому Наталя вже нишпорила в сумці, ніби за наступну купюру справді могла почути, де шукати Віктора? Вона не встигала ні зрозуміти себе, ні зупинитися; їй конче треба було змусити цю жінку відповісти.

— Бери! Тільки скажи мені, де він!

— Грошей я не візьму.

— Брешеш!

— Ні.

Незнайомка відступила на пів кроку, звільняючи їй місце.

— Я брата шукаю. Не ворожити сюди прийшла. Шостий рік ходжу по цвинтарях, фотографії дивлюся.

Сумку нарешті вдалося розкрити. Наталя стояла, тримаючи її перед собою, і вже не розуміла, навіщо відкривала.

— А ваш брат тут до чого?

— Вашого чоловіка я зустріла в серпні на кінському базарі біля одного міста. Він там ходив, торгувався. Тільки ім’я в нього інше.

— Яке?

— Точно не скажу. Хтось гукнув його: «Тьомо».

Наталя засміялася коротким, уривчастим сміхом, від якого самій стало гидко.

— Значить, тепер ви так працюєте? На цвинтарях виглядаєте самотніх жінок? А далі що — гроші на дорогу, на свічку, на зняття порчі?

— Лідія Коваль мене звати. Живу в сусідньому місті, біля залізничного насипу. Спитайте Ліду Коваль, вам покажуть. Приходьте будь-коли.

Вона вийняла з-за пазухи складений учетверо знімок. На згинах папір побілів. Розгладила фотографію й простягнула через огорожу.

— Може, впізнаєте? Подивіться.

Наталя не потяглася до неї.

— Ідіть.

Ще мить знімок лишався в простягнутій руці. Потім Лідія склала його й сховала.

— У жовтні, шість років тому, брат поїхав до районного центру. Так і не доїхав.

До воріт вона пішла не озираючись. Подоли чіпляли мокру траву. Дим від палаючого листя потроху сховав її постать.

Наталя знову сіла. Щоб угамувати тремтіння, зчепила пальці й притисла руки до живота.

— Не слухай її, — сказала фотографії. — Мало що люди вигадають.

На чужому весіллі Віктора зняли в сорочці з розстебнутим коміром. Він усміхався тією самою усмішкою, яку вона побачила на танцях у Будинку культури в дев’яносто дев’ятому. Подивилася тоді ще раз — і вже не могла відвести очей. На пам’ятнику він лишався сорокаоднорічним, таким, яким запам’ятався їй на знімку.

Наталя затрималася ще на сорок хвилин. Прибрала в пакет зрізані стебла, вилила рештки води під бузок. Сміття після себе вона ніколи не лишала. Закріпивши хвіртку дротяною петлею, пішла до автобуса.

Того ж вечора, о двадцятій хвилині на десяту, їй зателефонували.

Номер був чужий. На її «алло» ніхто не відповів. Замість голосу з телефона долинула гармонь.

Наталя двадцять шість років працювала з цими інструментами. Для неї вони відрізнялися не тільки строєм чи розливом: кожен мав власний почерк. Деякі вона впізнавала так само безпомилково, як упізнають рідне обличчя в натовпі.

Зараз грали на батьковій тальянці.

Після його смерті Наталя сама її перебрала. На четвертій кнопці правого півкорпуса один голос просідав і плив — батько після інсульту зішкріб із язичка зайве. Вона не стала виправляти цю нерівність. Останній дотик його руки лишився у звуці.

Саме цей інструмент лежав шість років тому в машині Віктора. Саме він мав згоріти разом із чоловіком…