Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти

— Чоловік твій насамперед вирішить, що ти його підло обдурила, — неголосно договорила за неї Мирослава. А от свекор твій вирішить для себе зовсім інше, куди небезпечніше. Він вирішить, що ти про все вже сама здогадалася, і тоді, доню моя, твоя вагітність обірветься дуже швидко, дуже тихо і дуже по-хорошому, у якій-небудь пристойній приватній клініці в області, а всі довкола навперебій щиро тобі співчуватимуть.

Додому тобі сьогодні повертатися ніяк не можна, ні сьогодні ввечері, ні завтра вранці. Поїзд саме почав помітно сповільнювати свій рівний хід перед маленькою станцією — роз’їздом сорок шостої версти, темним, напівпорожнім, з єдиним тьмяним жовтим ліхтарем над щербатим дерев’яним пероном і з трохи перекошеним вказівником, на якому ледве розрізнялася вицвіла назва. Мирослава рішуче підвелася з полиці й наполегливо потягла Марину за руку.

— Тут моя зупинка, — коротко сказала вона. — І ти сьогодні теж виходиш тут. Ходімо, доню, у моєму кочовому таборі завжди знайдеться теплий куток для людини в біді, а вже завтра, на свіжу голову, разом вирішимо, що робити далі. Не бійся ти мене так, я ж не вкраду ні тебе, ні твою майбутню дитину.

— Мені чужого щастя даром не треба, мені б зі своїм упоратися, — додала вона. І Марина, сама до кінця не розуміючи, чому раптом підкоряється цілком незнайомій літній жінці куди охочіше, ніж власній розсудливості й здоровому глузду, квапливо схопила свою сумку й вийшла слідом за нею на порожній, продуваний нічним вітром перон. Кочовий табір стояв на самій околиці роз’їзду вже третій тиждень поспіль.

Кілька добротних будиночків-причепів на великих колесах, акуратно складене з пласких каменів вогнище з дотліваючим багаттям, м’яке живе світло гасових ламп, що пробивалося крізь щільну парусину великого шатра, прив’язані неподалік до вбитих кілків спутані коні, які тихо пирхали в темряві. Мирослава впевнено привела Марину просто до свого будиночка-причепа. Постелила їй чисту білизну на низькій лаві біля стіни, напоїла по-справжньому гарячим, запашним чаєм із м’ятою, цього разу чесно й відкрито завареним просто при ній, із власноруч зібраних і висушених улітку трав.

І сказала насамкінець лише одне коротке слово — спи. Вранці вона свідомо не стала розпитувати більше ні про що, просто вклала Марині в неслухняні з незвички руки клубок кольорової вовни й терпляче взялася вчити її ткати візерунковий пояс на невеликому ручному дерев’яному верстаті, примовляючи при цьому неголосно, що руки, зайняті якоюсь рівною, монотонною справою, ніколи не дають голові остаточно збожеволіти від горя й несправедливості. Життя в кочовому таборі потекло неквапно, розмірено і в багатьох речах не скидалося на все, що Марина знала раніше.

Вранці жінки ходили по воду до недалекої річки, готували нехитру їжу на спільному вогнищі, обмінювалися новинами й незлобивими жартами. Вдень хтось шив, хтось плів кошики на продаж, хтось доглядав численну малечу, яка з галасом носилася між кибитками. А вечорами, коли сонце сідало за далекий ліс і повітря ставало прохолодним і дзвінким, усі збиралися біля спільного вогнища, і тоді починалися довгі, неквапні розмови й старі пісні, від яких у Марини чомусь щоразу підступав до горла тугий, незрозумілий клубок.

Марина прожила там, біля роз’їзду, цілих три тижні, перш ніж уперше по-справжньому заговорила вголос про те, що ж насправді з нею сталося в ніч того злощасного дня народження. Увесь цей час вона слухняно допомагала по нехитрому табірному господарству, старанно вчилася в’язати візерункові пояси й вишивати особливим, кочовим манером, великим, яскравим, майже зухвалим стібком, зовсім не схожим на тонку, делікатну бабусину школу. І лише наприкінці третього тижня, пізнього вечора біля догораючого вогнища, Мирослава раптом неголосно промовила, не підводячи голови від своєї роботи.

— Покажи-но мені руку ще раз, — попросила вона. Марина мовчки простягла руку. Мирослава дбайливо повернула зап’ястя до нерівного світла догораючого жару, уважно вдивилася в згин ліктя, де під тонкою, майже прозорою шкірою ще ледь-ледь біліла крихітна, давно вже майже зникла цятка, і так само мовчки відпустила руку назад…