Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти

Ще за кілька днів, 17 травня, як і було спершу домовлено, зіграли велелюдне гучне весілля з довгим, прочутим тостом Віктора Петровича про те, що справжня порода в людині вимірюється зовсім не паперами й не походженням, а внутрішнім хребтом, і що в цієї скромної дівчини хребет, безумовно, є, а отже, дай Боже кожному таку невістку в дім. Молодих поселили у флігелі при великому батьківському домі. Марина обережно просилася пожити хоча б перший час у власному домі біля насипу.

Але Віктор Петрович зі поблажливою, майже батьківською усмішкою сказав, що про це поки що навіть говорити смішно, доки син остаточно не зміцніє після тяжкої хвороби. І це питання само собою закрилося, як, утім, завжди й закривалися при ньому будь-які незручні питання, без суперечки й без видимого тиску. У середині липня Марина з наростаючим внутрішнім неспокоєм зрозуміла, що місячні помітно затримуються, і спершу списала це на нервове напруження недавнього переїзду.

А коли через цілий тиждень затримка так і не минула, потай купила тест в аптеці сусіднього селища, щоб, боронь Боже, не побачили свої. Дві рівні смужки. Вона порахувала на пальцях, прикинула терміни, і виходило, що зачаття припало на кінець червня, уже цілком благополучно після весілля.

Усе чинно, усе правильно, усе по-людському і без жодного сорому. Андрій, дізнавшись радісну новину, несподівано для самого себе розплакався від переповненого щастя. Віктор Петрович, дізнавшись новину, своєю чергою, підійшов до неї впритул, поклав на плечі обидві свої важкі великі долоні й вимовив із якоюсь не до кінця зрозумілою двозначною інтонацією: «Ну от, тепер ти моя остаточно».

Лариса Михайлівна того ж вечора, тихо, майже пошепки, застерегла невістку наодинці: «Не лишайтеся з ним надовго вдвох, жінка при надії його особливо хвилює». І так, до пуття нічого й не пояснивши, поспішно вийшла з кімнати, лишивши Марину в цілковитому подиві.

У жіночій консультації районної поліклініки молода, вічно втомлена лікарка, уважно вислухавши розповідь пацієнтки про затримку в липні, акуратно порахувала ймовірний термін від останніх, як вважала сама Марина, місячних і написала в направленні звичне формулювання: «Близько 12 тижнів зі слів», після чого відправила майбутню матір на перше справжнє скринінгове УЗД в область. І ось, 12 вересня Марина їхала на цей самий прийом зовсім одна вечірнім поїздом і не підозрювала геть нічого лихого, аж поки поруч із нею раптом не присіла незнайома літня ворожка й не взяла її обережно, але твердо за руку.

Мирослава слухала всю цю збивчиву, повну затинок розповідь у вагоні майже цілу годину, жодного разу за весь час не перебивши співрозмовницю, лише вряди-годи киваючи своїм думкам або ставлячи короткі, але напрочуд точні навідні запитання: «А чай тобі хто подав? Ти хоч краєм ока запам’ятала обличчя? А блискавка, як сиділа зранку, сама, чи що, розстебнулася від незручного сну, чи її навмисне так застібали похапцем? А слід від голки на лікті довго потім гоївся чи швидко зійшов, ти помітила?» Коли Марина нарешті замовкла, стиснувши тремтячі руки на колінах, Мирослава ще довго й напружено дивилася в темне, дзвінке вікно, за яким мчали рідкісні самотні вогні степових напівстанків. — Слухай мене дуже уважно, доню, — сказала вона нарешті, стишуючи голос майже до шепоту.

— Я зараз скажу тобі річ, від якої в тебе земля просто під ногами захитається, але хай уже краще вона захитається зараз, поруч зі мною, ніж потім на самоті, без жодної підтримки. Твій законний чоловік наприкінці квітня, як ти сама мені щойно розповіла, лежав в обласній лікарні з тяжкою пневмонією. А в тебе й справді зараз іде майже двадцятий тиждень, а зовсім не дванадцятий. Я тобі з повною певністю кажу: майже двадцятий.

І по животу твоєму бачу, краєм ока помітила, коли ти плащ знімала, і по обличчю бачу, і по тому, як ти бережеш себе при кожному кроці. Отже, виходить, зачаття сталося зовсім не наприкінці червня, а в першій половині травня, саме в ті дні, коли твого Андрія і в селищі-то фізично не було. Він у цей час під крапельницею в обласному центрі лежав, з трубками у венах.

Марина застигла нерухомо, ніби раптом скам’яніла просто на жорсткій боковій полиці. — Це ж просто неможливо! — вимовила вона нарешті неслухняними губами. — Я ж тільки в липні помітила затримку, у мене і в травні щось схоже на місячні було, правда, зовсім мізерні, але ж були, я добре пам’ятаю.

— Мізерні, ніби змазані місячні на найранішому терміні, у 4–5 тижнів, — найзвичнісінька річ, доню. Я таких випадків за своє життя десятками бачила, можеш мені повірити на слово. Це була ніяка не менструація, а звичайна імплантаційна кровотеча від того, що зачаття вже відбулося і плід тільки-но закріплювався в матці.

Ось через цю саму травневу кровотечу в тебе й збився весь відлік вагітності — одразу на добрих два місяці. А те, що сталося з тобою тієї самої ночі на день народження свекра, різкий обрив у пам’яті, дивна цятка від уколу на внутрішньому боці руки, криво застебнута зранку сукня — це, доню моя, зовсім не від звичайної втоми й духоти в залі. Існують такі особливі препарати, після яких людина ще кілька годин поспіль цілком нормально ходить по дому, розмовляє з гостями, навіть відповідає на запитання, а потім геть нічого з цього не пам’ятає.

Зовсім нічого, жодного уривка. Я подібне на власні очі в житті бачила двічі. Обидва рази сама змовчала — зі страху або з простого малодушшя.

— Утретє мовчати вже точно не стану: надто стара для такого гріха на душі. — Ви хочете сказати, що мене… що це зробив сам свекор? — Я хочу сказати тільки те, що цифри між собою просто ніяк не сходяться, що чоловік твій законний у цей самий час був більш як за сто кілометрів, безпорадний, під крапельницею, що цей самий незрозумілий провал у пам’яті стався з тобою саме в його власному домі, у його гостьовій кімнаті нагорі. А туди, я так підозрюю, сторонніх гостей на ніч зазвичай і не водять.

Я тобі не слідчий і не суддя, вироку я тобі виносити не беруся. Але одне я тобі скажу прямо. Якщо ти зараз із таким от білим обличчям приїдеш додому і з порога оголосиш чоловікові про справжні шістнадцять тижнів замість звичних дванадцяти, що, по-твоєму, станеться далі? Марина сиділа мовчки, міцно притиснувши тремтливу долоню до рота, силкуючись стримати сльози, що підступали…