Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

Нічого не розумію. Ілля народився двадцять п’ятого числа, а на табличці вказано двадцять шосте. І в паперах теж двадцять шосте.

— Знову помилка, — втомлено сказала Марина й опустилася просто на землю біля горбика. — Синочку мій… Як же так…

Вони знову поїхали до частини й знову зажадали пояснень.

— Та що ви до дрібниць чіпляєтеся?! — зірвався начальник. — Усе робилося поспіхом, от і помилилися! Вашого солдата поховано там, і край. Що ви хочете побачити? Розкладене тіло?

Після цього їх просто виставили за двері. Сказали, що жодного розкриття могили не буде і розмову закінчено.

У готелі Аня мовчки складала речі, а Марина сиділа на ліжку й дивилася в одну точку. Раптом вона різко підвелася й відкинула валізу вбік.

— Я нікуди не поїду.

— Тітко Марино…

— Я сама розкопаю цю могилу. Поки на власні очі не побачу, що там мій син, додому не повернуся.

— Та хто ж вам дозволить? — перелякано спитала Аня.

— Ніхто. Тому я найму людей. У мене на картці близько двохсот тисяч. Копила Іллі на навчання. От тепер і віддам.

— А якщо там охорона?