Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Дарина й Віра сиділи в підсобці. Коли Марта відчинила двері, Дарина схопилася.

— Ну? Він пояснив?

— Пояснив.

— І?

— Я сказала, що мені потрібен час.

Дарина схопилася за голову.

— Марто, він прийшов сам. Без маскування. Зізнався, вибачився. Що ще треба?

— Дай їй подумати, — спокійно сказала Віра.

— Я вже двадцять три роки даю їй подумати. Коли вона думає, вона завжди обирає найскладніше.

— Бо просте часто ненадійне, — сказала Марта.

Дарина відкрила рота, закрила, потім спитала тихіше:

— Він тобі подобається?

Марта взяла куртку з гачка, повісила назад, знову взяла.

— Подобається.

І вийшла до залу.

Дарина подивилася на Віру.

— От бачиш, — сказала Віра.

— Що бачу?

— Що все не так погано.

Марта зачинила кафе о пів на десяту. На вулиці затрималася біля дверей і торкнулася вивіски. Дерев’яні літери вже трохи потемніли від часу: «Своє». Півтора місяця тому вона йшла тут із хворою п’ятою й останньою купюрою. Тепер життя змінилося так різко, що вона сама іноді не встигала за змінами. З кафе вона давала собі раду. З рештою — побачить…