Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

До одинадцятої не прийшов ніхто.

Дарина сиділа біля вікна й дивилася на порожню вулицю. Віра читала, але сторінку перегортала надто рідко. Любов Андріївна на кухні працювала так, ніби зал уже був повний: у перший день, казала вона, не можна вимовити слово «закінчилося».

Об одинадцятій п’ятнадцять двері відчинилися. Увійшов чоловік років п’ятдесяти в робочій куртці. Від нього пахло металом, мастилом і холодним повітрям цеху. Він озирнувся без особливого виразу, сів за найближчий стіл.

— Що є?

— Борщ, котлета з картоплею, пиріжки, млинці, чай, кава, компот, — перелічила Марта.

— Борщ. Котлету. Чай.

— Зараз.

Він їв мовчки, серйозно, як їдять люди, для яких обід — не розвага, а частина робочого дня. Доїв борщ, доїв котлету, випив чай. Потім підвів очі.

— Хто готував?

— Наша кухарка. Любов Андріївна.

— Скажи їй: борщ правильний.

Він залишив на столі три сотні, дочекався решти й пішов. Дарина видихнула так, ніби весь цей час тримала повітря в грудях.

Марта записала: «один гість, 270, решта 30».

— Перший, — сказала Віра.

— Перший, — повторила Марта.

До вечора прийшли ще одинадцять людей. Переважно з найближчих підприємств і з будинків навпроти. Один чоловік зайшов випадково: думав, тут продуктовий, але лишився на млинці. Жінка взяла із собою шість пиріжків дітям; Віра загорнула їх у заздалегідь нарізаний папір.

О сьомій вечора Марта перевернула табличку на дверях і сіла за стійку з блокнотом. Виторг за день — 2140. Треба докупити масло й картоплю. Віддати за хліб. Залишити на дрібні витрати. Залишок був маленький, але він був додатний. Для неї це слово звучало майже як музика.

Любов Андріївна вийшла з кухні. Фартух у борошні, волосся вибилося з-під косинки, обличчя спокійне.

— Пиріжки всі пішли?

— Усі. Ще питали.

— Завтра печу вдвічі більше.

Дарина впустила голову на стіл і засміялася — від утоми, полегшення й того майже дитячого щастя, коли страшне перше «а раптом» уже позаду.

— Дві тисячі сто сорок. Ми багаті.

— Поки що ні, — сказала Марта. — Але вже не в мінусі.

Вона вимовила це тихо, майже обережно, ніби боялася сполохати крихку правду першого дня. У цих словах не було переможного дзвону, лише втомлене полегшення: двері відчинилися, люди зайшли, їжа закінчилася не в смітнику, а в чужих тарілках, і ввечері в блокноті лишилася не порожнеча, а сума, яку можна було знову пустити в діло…