Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Аня різко відійшла.

Увечері у двері подзвонили.

Світлана відчинила не відразу. За дверима стояла тітка Галя, маленька повна жінка з сивим волоссям під хусткою й сумкою в руках.

— Добрий день. А Аня вдома? Я їй пиріжків принесла. Вона в мене вчора обіцяла рецепт спитати.

Світлана загородила прохід.

— Не до пиріжків їй. Хворіє.

— То я на хвилинку. Гарячі.

— Я сказала, хворіє.

Із кімнати вийшов Віктор.

— Галино Петрівно, ви щось хотіли?

— Дитину побачити хотіла.

— Дитина відпочиває.

— Дивно, — сказала тітка Галя. — У вікні вона зовсім не відпочивала. У вікні вона просила допомогти.

Тиша стала такою щільною, що Аня, яка стояла в коридорі за дверима кімнати, почула, як капає кран у ванній.

Віктор змінився на обличчі, але швидко взяв себе в руки.

— У дівчинки стрес. Фантазує.

— Може, й фантазує, — спокійно сказала сусідка. — Тоді нехай сама мені скаже.

— Ми самі розберемося.

— Ні, Вітю. Не розберетеся.

Аня вийшла в коридор. Світлана повернулася до неї з таким поглядом, що ноги ледь не підкосилися. Але тітка Галя простягнула руку.

— Анечко, йди сюди.

Вона зробила крок.

Віктор схопив її за плече.

— Стій.

І тоді тітка Галя закричала так голосно, що на сходовому майданчику загупали двері:

— Сусіди! Виходьте! Дитину не випускають!

Віктор відсмикнув руку, наче обпікся. На майданчик визирнула молода жінка з шостого, потім старий знизу, потім хтось іще. Світлана почала шипіти:

— Цирк влаштували.

— Саме так, — сказала тітка Галя. — Тільки глядачі тепер є.

Вона взяла Аню за руку й вивела на майданчик. Віктор ступив слідом.

— Вона моя падчерка.

— А квартира її матері, — відповіла тітка Галя. — І я, між іншим, пам’ятаю, як Марина казала, що оформила все на доньку. Тож ви обережніше словами кидайтеся.

Аня різко подивилася на неї.

— На мене?

Тітка Галя стиснула її руку.

— Так вона мені сказала за місяць до смерті. Я думала, ти знаєш.

Віктор зблід.

— Досить пліток.

— Це не плітки, — пролунав голос знизу.

Сходами піднімалася Наталія. У мокрому плащі, з сумкою через плече. Мабуть, бігла — дихала важко, волосся прилипло до скронь.

Віктор завмер.

— А ти звідки взялася?

— Із минулого, Вітю, — сказала Наталія. — Яке ти погано зачистив.

Світлана примружилася.