Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Наталія дістала телефон.

— Я тоді не видалила. Не змогла. Шість років не слухала, а вчора ввімкнула. Там Марина каже, що ти змушуєш її підписати розписки заднім числом. Що погрожуєш забрати Аню. Що вона сховала оригінали документів у квартирі.

Віктор кинувся до неї, але старий із нижнього поверху несподівано став між ними.

— Спокійно, сусіде.

— Це сімейна справа!

— Коли дитину замикають, це вже не тільки сімейне.

За пів години в квартирі сиділи двоє працівників служби у справах дітей та інспектор. Їх викликала тітка Галя. Аня сиділа на кухні, загорнувшись у плед, і тримала в руках кухоль солодкого чаю. Руки тремтіли так, що чай розхлюпався на пальці, але вона майже не відчувала опіку.

Віктор говорив упевнено. Надто впевнено.

— У дитини перехідний вік. Після смерті матері важко адаптується. Я забезпечую, годую, займаюся документами. Квартира в боргах, доводиться вирішувати питання. Ніхто її не замикав, ключ просто загубився.

Світлана кивала поруч.

— Вона бреше постійно. На кладовище бігає сама, уявляєте? Ми переживаємо.

Інспектор слухав, записував. Жінка зі служби, Олена Андріївна, присіла поруч із Анею.

— Анно, ти можеш розповісти, що сталося? Не бійся. Тут ніхто не має права на тебе тиснути.

Аня подивилася на Віктора. Він стояв біля вікна й ледь помітно похитав головою.

У неї пересохло в роті.

Вона згадала мамину руку на волоссі. Згадала Наталину фотографію. Згадала тітку Галю, що кричала на весь під’їзд. І зрозуміла: якщо зараз промовчить, її життя знову зачиниться, як двері з ключем у чужій кишені.

— Він забрав мій телефон, — сказала вона тихо. — Там фотографії мами. Він продав її речі. Вони хочуть продати квартиру. Я чула. Він показує розписки, але мама їх не підписувала. І сьогодні він не пустив мене до школи.

Віктор різко видихнув.

— Фантазії.

— Я можу показати щоденник, — сказала Аня. — Там буде пропуск. І класна керівниця знає, що я не прийшла.

— Щоденник загубився, — швидко сказала Світлана.

Тітка Галя, що стояла у дверях, хмикнула.

— Загубився щойно? Він зранку з рюкзака випав, я бачила через відчинені двері.

Світлана почервоніла.

Наталія поклала на стіл свій телефон.

— Тут запис дзвінка Марини. Я розумію, що це треба перевіряти офіційно. Але послухати варто.

Голос мами зазвучав тихо, з перешкодами.

Аня затулила рот рукою.

«Наталю… я знаю, що не маю права дзвонити. Але мені страшно. Він вимагає підписати папери, каже, що інакше я залишуся з дитиною на вулиці. Я нічого не підписала. Чуєш? Нічого. Документи на Аню в квартирі. Я сховала там, де він не шукає. Якщо зі мною щось…»

Далі звук обірвався, потім мама заплакала.

«Приїдь, будь ласка».

Наталія вимкнула запис. У кімнаті ніхто не говорив.

Навіть Віктор мовчав.

Потім він засміявся.

— Жінка померла від хвороби. А ви зі старого дзвінка спектакль робите.

Інспектор підвів очі.

— Ніхто висновків зараз не робить. Але документи й обставини перевіримо.

Олена Андріївна повернулася до Ані:

— На найближчий час треба вирішити, де ти перебуватимеш. Є родичі?

— Немає, — автоматично сказала Аня.

— Є я, — сказала Наталія.

Усі подивилися на неї.

— Ви ким доводитеся дитині? — спитала Олена Андріївна.

Наталія ковтнула.

— Хрещеною матір’ю.

Аня підвела голову.

— Що?

Наталія дістала з сумки пожовклий конверт.

— Пробач. Я мала сказати одразу, але злякалася. Марина попросила мене бути твоєю хрещеною. Потім ми посварилися, і вона… перестала мене кликати. Але документи є. Фотографії теж.

Аня дивилася на неї, не розуміючи, злитися їй чи плакати.

— Ви не просто подруга?

— Не просто.

Олена Андріївна взяла документи, уважно подивилася.

— Це не робить вас законним представником автоматично. Але як близький дорослий, готовий тимчасово прийняти дитину, ви можете подати заяву. До вирішення питання ми маємо оцінити умови.

— Я розумію, — сказала Наталія. — У мене окрема кімната. Робота офіційна. Я все надам.

Віктор різко повернувся.

— Ніхто їй дитину не віддасть! Я вітчим!…