Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

— Диви, юрист виріс.

Віктор кинув на стіл кілька аркушів.

— Ось. Розписки. Твоя мати брала в мене гроші. Багато. На лікування, на ремонт, на тебе. Все підписано.

Аня підійшла ближче. На аркушах справді був мамин підпис. Схожий. Але щось у ньому було не так. Мама писала літеру «М» м’яко, з довгою першою лінією, а тут вона була кутаста. Аня згадала, як мама підписувала листівки вчительці, як виводила «Марина Коваленко» на квитанціях.

— Це не її підпис.

Віктор ударив долонею по столу.

— Ти мене звинувачуєш?

Аня здригнулася.

— Я сказала…

— Ти ніхто, щоб щось казати!

Він схопив її рюкзак, витрусив вміст на підлогу. Зошити, пенал, яблуко, ключі посипалися під стіл.

— Від завтра зі школи додому й ні кроку. Телефона немає. Грошей немає. Спробуєш утекти — я сам відведу тебе туди, де тебе навчать вдячності.

Світлана нахилилася, підняла з підлоги мамин рожевий гребінець, який Аня завжди носила в бічній кишені.

— О, реліквія.

— Віддайте.

Світлана покрутила гребінець у пальцях.

— Сміття якесь.

І кинула його у відро.

Аня рвонулася, але Віктор утримав її за плече.

— У кімнату.

Тієї ночі вона не плакала. Лежала з розплющеними очима й дивилася в темряву. Усередині було порожньо й холодно. Вона думала про те, що мама хотіла піти. Що мама дзвонила Наталії. Що десь є документи. Що підпис на розписках неправильний. Що квартиру збираються продати, а її відвезти кудись, де ніхто не знатиме, що вона щотижня приходить до мами.

Під ранок вона встала, тихо пройшла на кухню. Віктор і Світлана спали в маминій кімнаті. На столі лежала тека. Аня знала, що чіпати не можна. Але руки самі потяглися.

У теці були копії якихось паперів, розписки, попередній договір купівлі-продажу. Вона майже нічого не розуміла, але побачила своє прізвище. «Неповнолітня Анна Сергіївна Коваленко». Далі — слова про частку, згоду законного представника, погашення заборгованості.

Серце билося в горлі.

Вона взяла одну розписку й піднесла до вікна. Підпис був синьою ручкою, але лінії тремтіли дивно, ніби людина намагалася повторити чужий почерк. Унизу стояла дата — за три дні до маминої смерті.

Аня згадала той день.

Мама тоді лежала з температурою. У неї боліло горло, вона майже не вставала. Аня принесла їй чай із лимоном, а мама сказала: «Донечко, якщо я завтра не піду на роботу, треба буде зателефонувати Ірині з ательє». Руки в мами тремтіли так, що чашку вона тримала обома долонями. Підписувати якісь розписки вона точно не могла. Та й Віктора того вечора вдома не було — він повернувся пізно, злий, із запахом алкоголю.

Аня почула скрип ліжка.

Вона сунула папір назад, але не встигла закрити теку.

На порозі кухні стояв Віктор.

Обличчя його було сіре.

— Що ти робиш?

— Нічого.

Він підійшов, повільно закрив теку.

— Ти зовсім не розумієш, з ким граєшся.

Аня відступила.

— Я до школи запізнюся.

— Не підеш сьогодні до школи.

— Чому?

— Захворіла.

— Я не хвора.

— Захворієш.

Він замкнув вхідні двері й поклав ключ у кишеню.

Увесь день Аня провела в квартирі. Світлана дивилася серіали, розмовляла телефоном і щопів години перевіряла, де дівчинка. Віктор пішов після обіду, забравши теку. Аня стояла біля вікна й дивилася вниз, у двір. Діти після школи каталися на самокатах, двірник згрібав мокре листя, тітка Галя несла пакет із хлібом.

Коли сусідка підвела голову до вікон, Аня раптом постукала по склу. Тихо. Потім сильніше.

Тітка Галя зупинилася.

Аня притисла долоню до скла й самими губами сказала: «Допоможіть».

Не знала, чи побачила та. Світлана крикнула з кухні:

— Ти що там?