Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

— Без дотримання процедури й згоди органів опіки — ні, якщо в тебе є частка або ти власниця. Але спроби бувають різні. Тому важливо знайти оригінали документів.

— Мама сказала, що сховала їх там, де він не шукає, — сказала Наталія. — У квартирі.

— Тоді треба потрапити туди законно, — відповів Павло. — З представниками служби, можливо, з дільничним. І скласти опис речей дитини.

Потрапити до квартири вдалося не відразу. Віктор змінив замки. На дзвінки не відповідав. Потім заявив, що Анині речі «зібрані й готові», але впускати нікого не зобов’язаний. Юрист подав заяви. Олена Андріївна зі служби телефонувала, писала запити. Все рухалося повільно, як мокрий сніг під колесами.

Якось після уроків Аня побачила Віктора біля шкільної брами.

Він стояв біля паркану у своїй темній куртці, руки в кишенях. Серце в неї впало кудись униз. Вона хотіла повернути назад, але він уже помітив.

— Аню.

Вона зупинилася. Навколо йшли діти, батьки, хтось сміявся. Від цього було трохи менш страшно.

— Не підходьте.

Він підняв руки.

— Я просто поговорити.

— Мені не можна з вами.

— Хто сказав? Ця Наталія? Вона тобі ніхто. Зрозуміла? Ніхто. Вона кинула твою матір. А тепер хоче квартиру. Думаєш, ти їй потрібна?

Аня стиснула лямку рюкзака.

— Неправда.

— Правда. Усі дорослі хочуть щось отримати. Я хоч чесно казав.

Він нахилився ближче.

— Повернешся додому — забудемо. Скажеш, що все вигадала, що Наталія налаштувала. Я навіть телефон віддам.

Аня мовчала.

— А якщо ні, — його голос став тихішим, — я зроблю так, що твою матір після смерті брудом обіллють. Скажу, що вона брала гроші, пила таблетки жменями, була не при собі. У мене свідки знайдуться.

Аня відчула нудоту.

— Не смійте.

— Тоді будь розумною.

За її спиною пролунав голос:

— Анно, іди до мене.

Ірина Павлівна стояла біля ґанку, тримаючи телефон у руці. Обличчя в неї було бліде, але рішуче.

— Вікторе, вам заборонено наближатися до дитини без погодження. Я викликаю інспектора.

Він випростався.

— Не треба істерик.

— Я вже набираю.

Віктор кинув на Аню останній погляд і пішов.

Увечері Наталія довго сиділа на кухні, слухаючи, як Аня розповідає. Руки в неї лежали на столі нерухомо, але кісточки пальців побіліли.

— Він сказав, ви хочете квартиру, — тихо закінчила Аня.

Наталія опустила очі.

— Я боялася, що він так скаже.

— А ви хочете?

— Ні.

— Тоді чому допомагаєте?

Наталія довго мовчала. За вікном проїхала машина, світло фар ковзнуло по стелі.

— Бо я не допомогла тоді. Бо любила твою маму як сестру і зрадила її своїм мовчанням. Бо ти не повинна платити за помилки дорослих. І тому що… — вона запнулася. — Тому що, коли я побачила тебе біля могили, мені здалося, що Марина дала мені останній шанс зробити хоч щось правильно.

Аня дивилася в чашку.

— Я злюся на вас.

— Маєш право.

— Але мені у вас не страшно.

Наталія заплющила очі на секунду.

— Дякую, що сказала.

За кілька днів їм нарешті дозволили увійти до квартири в присутності фахівців. Аня всю дорогу мовчала. У ліфті пахло залізом і чужими парфумами. Підіймаючись на п’ятий поверх, вона відчула, як ноги стають важкими.

Двері відчинив Віктор. За його спиною виднілися коробки…