Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

— Ні.

Аня кивнула й поставила перед нею тарілку з бутербродом.

— Ви сьогодні не вечеряли.

Наталія подивилася на бутерброд так, ніби це був подарунок дорожчий за все на світі.

— Дякую.

Повертатися до маминої квартири Аня спочатку не хотіла. Олена Андріївна сказала, що це нормально. Психологиня в школі пояснила: місце, де було страшно, не стає безпечним одразу після того, як звідти пішла страшна людина. Потрібен час.

Наталія запропонувала:

— Ми можемо не жити там. Можемо здавати, коли все оформиться, а гроші відкладати тобі. Або зробити ремонт і повернутися, коли будеш готова. Вирішуватимемо разом.

— Разом? — перепитала Аня.

— Звісно.

Це слово виявилося незвичним. Раніше дорослі вирішували над її головою. Тепер її питали. Іноді це лякало не менше, ніж заборони. Свобода теж вимагала сил.

Навесні вони вперше поїхали до квартири без фахівців і юриста. Тільки вдвох. Наталія відчинила двері новим ключем. Усередині було порожньо, тихо, запилено. Коробки вивезли, сміття прибрали, але стіни лишалися голими. Біля вікна в кімнаті лежав шматок старого плінтуса, той самий.

Аня підійшла до стіни. Шпалери все ще відходили смужкою.

— Мама хотіла світлі з листочками, — сказала вона.

— Зробимо з листочками.

— Не знаю, чи хочу я тут жити.

— Не треба вирішувати сьогодні.

Вони відчинили вікна. До квартири ввійшло прохолодне повітря. Наталія принесла ганчірки, відро, засіб для чищення. Аня спершу стояла без діла, потім узяла губку й почала відтирати підвіконня. Пил збирався сірими розводами. У якийсь момент вона розлютилася й почала терти сильніше, майже люто.

— Тихіше, — сказала Наталія. — Руки зітреш.

— Нехай.

— Аню.

Вона зупинилася. Губка впала у відро. Вода хлюпнула на підлогу.

— Він усе зіпсував, — сказала Аня. — Усе. Навіть запах.

Наталія підійшла ближче, але не обійняла без дозволу.

— Так.

— Я ненавиджу його.

— Маєш право.

— А маму він довів?

Наталія довго мовчала.

— Я не знаю, чи можна сказати це юридично. Лікарі написали причину смерті. Але я знаю, що вона жила в страху. І він цей страх створював.

Аня витерла обличчя рукавом.

— Мені здається, якби я раніше сказала…

— Ні, — твердо сказала Наталія. — Ти була дитиною. Відповідальність на дорослих. На ньому. На мені. На тих, хто не помітив. Але не на тобі.

Аня кивнула, але всередині це приживалося повільно.

До літа квартира змінилася. Старі шпалери зняли. Тітка Галя приходила з каструлею супу й командувала майстрами так, ніби була виконробом. Ірина Павлівна принесла коробку книжок, з яких її син уже виріс. Павло допоміг розібратися з комунальними боргами — справжніми, невеликими, що накопичилися після смерті мами, а не вигаданими Віктором. Наталія після роботи фарбувала віконні рами, бруднила руки й сміялася, коли Аня казала, що в неї фарба на носі.

Світлі шпалери з маленькими зеленими листочками знайшли не відразу. У третьому магазині Аня побачила рулон і завмерла.

— Оці.

Наталія подивилася на цінник, зітхнула.

— Беремо.

— Дорого.

— Деякі речі мають бути саме такими, як треба.

У день, коли поклеїли останню смугу, Аня довго стояла посеред кімнати. Світло падало на стіни м’яко, листочки здавалися майже живими. На підвіконні стояла мамина фотографія — одну вдалося відновити зі старого файлу Наталії. Марина на ній сміялася, примружившись від сонця.

— Схожа? — спитала Наталія…