Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Потім із маминої кімнати зникла її швейна машинка.

— Продав, — коротко сказав Віктор, коли Аня спитала. — Нам жити треба.

Потім пропала каблучка з тоненьким блакитним камінчиком, яку мама обіцяла подарувати їй, коли вона виросте.

— Не вигадуй, — сказав Віктор, не підводячи очей від телефона. — Не було ніякої каблучки. Мати твоя теж любила вигадувати.

Аня тоді не відповіла. Лише пішла до ванної, замкнулася на клямку й сиділа на краю холодної ванни, поки ноги не затерпли. Вона не вміла сперечатися з дорослими. Мама завжди казала: «Тихий голос не означає слабкий. Просто спершу подумай, а тоді говори». Але поруч із Віктором думати не виходило. Він ніби займав собою все повітря.

За пів року після похорону він привів додому жінку.

— Це Світлана, — сказав він. — Допомагатиме по господарству.

Світлана зняла чоботи просто посеред коридору, залишила на лінолеумі брудні сліди й окинула Аню швидким поглядом.

— Худенька яка, — сказала вона. — Годуєте погано?

Віктор усміхнувся.

— Їсть як не в себе. Усе в зріст іде.

Світлана стала приходити частіше. Потім залишилася ночувати. Потім її речі зайняли мамину полицю в шафі. Аня якось відчинила дверцята й побачила, що мамині сукні зсунуті до стінки, зім’яті, а поверх них лежить яскраво-червона куртка Світлани.

Того вечора Аня вперше не витримала.

— Це мамине місце.

Світлана повільно обернулася. У неї були тонкі вищипані брови й губи, завжди ніби стиснуті від невдоволення.

— Твоєї мами немає, — сказала вона рівно. — А місце не повинно пустувати.

Аня відчула, як у горлі піднявся гарячий клубок. Вона хотіла крикнути, але не змогла. Віктор вийшов із кухні з чашкою.

— Ти чого їй грубиш? — спитав він у Ані.

— Я не грублю. Я просто сказала…