Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

— Я була ображена. Безглуздо, страшно, дріб’язково. Колись я намагалася переконати її не виходити за Віктора. Ми посварилися. Вона сказала, що я заздрю її сім’ї. Я пішла. А коли вона подзвонила через роки… я вирішила, що вона згадала про мене тільки тоді, коли їй знадобилася допомога. Сказала, що приїду завтра. А вранці дізналася, що її немає.

Аня дивилася на неї, не кліпаючи.

— Ви могли її врятувати.

Наталія зблідла, але не відвела очей.

— Можливо.

— І тепер прийшли?

— Так.

— Пізно.

Це слово впало між ними важко.

Наталія кивнула.

— Пізно для неї. Але не для тебе.

Аня встала.

— Мені треба додому.

— Я проведу.

— Не треба.

— Аню…

— Не треба!

Вона майже побігла до виходу. Біля воріт озирнулася. Наталія не йшла слідом. Лише стояла біля могили, стискаючи фотографію.

Удома її чекали.

Віктор сидів на кухні. Світлана ходила з кутка в куток, курила у відчинену кватирку, хоча за мами в квартирі ніхто ніколи не курив. Коли Аня ввійшла, Світлана відразу підскочила.

— Ах ти маленька гидота!

Віктор підняв руку, зупиняючи її.

— Де була?

Аня мовчала.

— Я питаю спокійно.

— У мами.

Світлана пирхнула.

— На кладовищі, значить? Романтика.

Віктор підійшов ближче.

— Хто тобі дозволяв?

— Я не зобов’язана питати.

Вона сама не зрозуміла, звідки взялися ці слова. Може, через Наталію. Може, через мамину записку. Може, просто тому, що страх став таким великим, що перестав уміщатися всередині й перетворився на щось інше.

Віктор повільно усміхнувся.

— Ось як.

Він узяв зі столу теку.

— Тоді поговоримо по-дорослому. За тиждень ми переїжджаємо. Квартира продається.

Аня відчула, як підлога хитнулася.

— Ні.

— Так.

— Ви не можете. Це мамина квартира.

— Була. Твоя мати, як я вже казав, залишила борги. Я їх закривав. Тепер треба повернути гроші.

— Покажіть.

— Що показати?

— Борги.

Світлана всміхнулася: