Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

— прошипів він.

Тетяна підняла свій телефон.

— Камера на кухні пише звук. Ви самі її поставили й забули вимкнути спільний доступ на планшеті Ольги Андріївни. Коли я зрозуміла, що відбувається, зберегла шматок. Там видно, як ви берете флакон із кишені.

Андрій зблід. Уперше за всі ці дні він утратив своє рівне обличчя. Став звичайним переляканим чоловіком із дорогим годинником і мокрим лобом.

Ольга повільно сіла на стілець.

— Це правда? — спитала вона.

Він подивився на неї зло.

— А ти думала, казки розв’яжуть наші проблеми? Ти сама хотіла грошей.

— Я хотіла врятувати салон, — прошепотіла вона. — Не матір поховати заживо.

— Не драматизуй.

— Іди геть, — сказала Ольга.

— Це моя квартира.

— Вона оформлена на нас обох.

— І в боргах ми теж обоє, дорога.

Вона заплющила очі, потім відкрила. Погляд став порожній, але твердий.

— Значить, будемо розбиратися в суді.

Далі все було не кінематографічно і не швидко. Ніхто не вдерся з кайданками за п’ять хвилин. Ніхто не грюкнув печаткою й не повернув мені життя миттєво. Ми поїхали до моєї старої квартири на таксі: я, Ольга, Міша, дві сумки з речами й Віра, яка всю дорогу тримала мене за руку. Тетяна лишилася дати пояснення приїхалому дільничному й потім теж приїхала до нас, бо боялася повертатися сама.

Стара квартира зустріла нас запахом пилу, сухих квітів і мого минулого. У передпокої стояли капці Миколи, які я все не могла викинути. На кухонному столі лежала клейонка з лимонами, у горнятку засохла чайна ложка. Я зайшла й заплакала вже голосно, некрасиво, по-старечому. Ольга хотіла підійти, але зупинилася.

— Мамо…

Я підняла руку.

— Не зараз…