Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

— Добре, мамо. Звісно. Як скажеш.

Вона вимовила це м’яко, але губи в неї зблідли.

Уночі я прокинулася від спраги. У квартирі було темно, тільки під дверима в коридор тяглася вузька смужка світла. Я довго лежала, прислухаючись до нового дому. Десь тихо гудів холодильник, у трубах зітхала вода, за вікном шурхотіли шини по мокрому асфальту. На тумбочці стояла склянка, але вона була порожня.

Я накинула халат і вийшла. Підлога була прохолодна, гладенька, капці лишилися під ліжком. У коридорі горів нічник у формі хмаринки. Ольга купила його для Міші, але тепер, мабуть, і для мене теж — щоб я не спіткнулася.

Біля дитячої я зупинилася. Двері були прочинені. Усередині пахло молоком, кремом і теплим дитячим сном. Міша спав, розкинувши руки, його щічка притискалася до простирадла. На комоді блимала друга частина радіоняні. Я побачила, що дріт вискочив із розетки, а лампочка згасла. Машинально, як усе життя поправляла ковдри, кришки, вимикачі, я встромила дріт назад.

Лампочка засвітилася зеленим. Із приймача на кухні, мабуть, тепер знову йшли звуки дитячої. Я вже хотіла піти, але з маленького пристрою раптом пролунав не Мішин вдих, а голос Андрія.

— …скільки можна тягнути? Вона сьогодні знову відмовилася.

Я завмерла.

Голос ішов із радіоняні в дитячій. Спершу я не зрозуміла, як таке можливо. Потім побачила на полиці поруч з іграшками другий маленький білий передавач, повернутий не до ліжечка, а до стіни. За цією стіною була спальня Ольги й Андрія.

— Тихіше, — сказала Ольга. Голос був приглушений, але виразний. — Міша прокинеться.

— Та до чого тут Міша? — роздратовано відповів Андрій. — Твоя мати сидить у нас у кімнаті з краєвидом, як королева, а ми маємо усміхатися? Ти обіцяла, що вона підпише в перший же день.

У мене по спині побіг холод. Я стояла босоніж біля комода, пальці стиснули край дерев’яної панелі так сильно, що заболілі кісточки.

— Я думала, вона підпише, — тихо сказала донька. — Вона завжди мені довіряла.

— Довіряла, — перекривив Андрій. — А тепер раптом вирішила читати. Дуже вчасно. Банк чекати не буде, Олю. Мені вже телефонували. Якщо до кінця місяця не закриємо борг, вони подадуть до суду. Розумієш? Суд. Виконавчий лист. Арешт рахунків. І твій салон теж накриється.

— Не кажи так.

— А як казати? Розкішна квартира, найкращий ремонт, няня, твої процедури, мої проєкти — усе це коштує грошей. А в старенької двокімнатна квартира стоїть порожня. Порожня, Олю. Вона там сама сиділа серед килимів і фотографій. Ми її забрали, дали їй життя.

Мене ніби вдарили в груди. Я відступила на крок, але не змогла піти.

— Не називай її старенькою, — сказала Ольга.

У її голосі було щось живе, болісне, і я на мить вчепилася за це, як за край столу.

Андрій усміхнувся.

— Гаразд. Маму. Твою любу маму. Але люба мама має допомогти доньці. Їй усе одно ця квартира не потрібна.

— Вона сказала, що хоче залишити її мені після смерті, — ледь чутно промовила Ольга.

— Після смерті? Нам гроші потрібні зараз, не через двадцять років. Вона міцна. Ще всіх переживе.

У спальні щось глухо стукнуло. Мабуть, Андрій кинув телефон на ліжко.

— Завтра знову спробуєш. Скажеш, що це довіреність на комуналку. Якщо не підпише, діятимемо інакше.

— Як?