Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Пауза.

Я не дихала.

— Лікар. Твоя сусідка з клініки казала, що за гроші можна оформити висновок про когнітивні порушення. Не одразу, звісно. Але якщо в неї будуть скарги, забудькуватість, дивна поведінка…

— Андрію, ти з глузду з’їхав?

— А вона хіба не забуває? Окуляри загубила, ліки переплутала, чайник учора ввімкнула порожній.

Я притиснула долоню до рота. Окулярів не губила. Ліки мені переклала Ольга — сказала, так зручніше, по коробочках. Чайник я не вмикала порожній. Я тільки поставила його на підставку, а води там не було, бо глечик виявився порожній.

— Це можна показати як систему, — вів далі Андрій. — Пара записів на телефон, пара свідків, довідка. Потім опіка, суд, обмеження дієздатності. У крайньому разі. Нам не треба її ображати. Просто оформити все правильно.

— Ні, — сказала Ольга. — Ні, так не можна.

— А можна втратити все? Ти розумієш, що я заклав частку в бізнесі? Що люди вже питають, коли гроші? У нас немає часу на твої сентименти. Твоя мати пожила нормально. Тепер нехай допоможе родині.

У мене зашуміло у вухах. Найкращий ремонт, найкраща кімната, фотографія Миколи на тумбочці — все раптом стало декорацією. Я стояла в дитячій, де спав мій онук, і слухала, як за стіною обговорюють, яким способом відібрати в мене дім і розум.

— Вона не переживе, якщо дізнається, — прошепотіла Ольга.

— Тому зроби так, щоб не дізналася.

Я пішла назад, тримаючись рукою за стіну. Нічник-хмаринка розплився перед очима, коридор захитався. У кімнаті я зачинила двері без звуку, сіла на ліжко й тільки тоді відчула, що вся тремчу. Не плакала. Сльози ніби замерзли десь усередині. На тумбочці усміхався Микола з нашої старої фотографії: він у картатій сорочці, я поруч, молода, смішна, з гілкою бузку в руках.

— Колю, — прошепотіла я. — Що ж це?

Відповіддю був гул холодильника за стіною і моє власне серце, важке, налякане, старе.

Уранці Ольга зайшла до мене з тацею. На ній стояли вівсянка, чашка чаю, маленька вазочка з полуницею.

— Мамо, ти погано спала? — спитала вона, ставлячи тацю на столик. — У тебе обличчя сіре.

Я дивилася на її руки. Красиві, доглянуті, з тонкими каблучками. Ці руки колись чіплялися за мій халат, коли вона боялася темряви. Ці руки я тримала в долонях, коли їй робили уколи в лікарні. Ці руки вчора закривали теку з документами.

— Спала, — сказала я.

Голос вийшов чужий.

Ольга присіла на край ліжка.

— Ти не сердься на мене за вчорашнє. Я просто хвилююся. Ти сама стільки років жила. Мені хочеться, щоб тобі було спокійно.

Я взяла ложку, але вівсянка пахла картоном.

— А тобі спокійно, Олю?