Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Вона кліпнула.

— У якому сенсі?

— У звичайному.

Донька відвела погляд до вікна.

— Зараз усім непросто.

Я могла спитати прямо. Могла сказати: я чула. Могла вчепитися в неї словами, як у плечі, і змусити дивитися мені в очі. Але поруч у вітальні засміявся Міша, няня щось наспівувала, Андрій говорив по телефону впевненим діловим голосом. Я раптом зрозуміла: якщо вони зважилися обговорювати таке вночі, вони можуть зважитися й на більше. А я тут сама. У чужій квартирі. З коробками, де мої речі розкладені так, що я сама не знаю, де що.

— Мені треба з’їздити додому, — сказала я.

Ольга відразу напружилася.

— Навіщо?

— Взяти теплу кофту. І документи на полиці лишилися.

— Які документи?

— Медичні. На серце.

— Я з’їжджу сама.

— Ні, я хочу пройтися. Повітрям подихати.

Вона усміхнулася надто швидко.

— Мамо, тобі важко. Сходи, дорога. Давай Андрій відвезе після обіду.

Я подивилася на неї й уперше за багато років не впізнала.

— Добре, — сказала я. — Після обіду.

Але після обіду Андрій не зміг. Потім у Міші піднялася температура. Потім Ольга сказала, що надворі дощ, і мені краще не застудитися. Наступного дня в мене раптом зникли ключі від старої квартири.

— Ти сама віддала мені зв’язку, — сказала донька, коли я почала шукати в сумці.

— Не віддавала.

— Мамо, ну як же. Ти ще сказала: «Олю, візьми, а то я загублю». Може, ти забула?

Вона вимовила це м’яко, майже жалібно. У дверях стояв Андрій і мовчки дивився.

Клубок підкотився до горла. Я опустила сумку на стілець.

— Може, забула, — сказала я.

І побачила, як Андрій ледь помітно всміхнувся.

Відтоді я почала записувати все.

У мене була стара звичка: після смерті Миколи я вела зошит витрат. Пенсія, комунальні, ліки, продукти. Записувала не тому, що пам’ять стала поганою, а тому, що так спокійніше. В одній із коробок я знайшла тонкий блокнот у клітинку, обкладинка пом’ялася під час переїзду. Сховала його під матрац, разом із ручкою.

«Ключі не віддавала. Окуляри лежали на тумбочці — вранці їх перенесли в шухляду з рушниками. Ліки: замість половини таблетки ввечері в контейнер поклали цілу. Перевіряти».

Писала дрібно, притискаючи сторінку долонею, ніби хтось міг зазирнути через плече. Руки тремтіли. Іноді я сама собі здавалася смішною: стара жінка в розкішній кімнаті грає в розвідницю. Але потім згадувала голос Андрія: «Обмеження дієздатності». І всередині все кам’яніло.

На третій день вони знову повернулися до документів. Ольга принесла теку ввечері, коли я сиділа у вітальні й складала Мішині кубики в коробку. Онук тупцяв поруч, чіплявся за моє коліно, белькотів своє «ба-ба». Від цього «ба-ба» у мене щоразу стискалося серце.

— Мамо, я записала тебе до лікаря, — сказала Ольга.

— До якого?

— До невролога. Просто перевіритися. Ти ж скаржилася, що голова паморочиться.

— Я не скаржилася.

Вона зітхнула, як зітхають із упертою дитиною.

— Мамо, скаржилася. Учора вранці.

Андрій сидів у кріслі з ноутбуком. Не втручався, але я відчувала його увагу шкірою.

— Я поїду до свого лікаря, — сказала я. — До Світлани Ігорівни в поліклініку.

— Там черги. А тут приватний центр, хороший спеціаліст.

— Я сказала, до свого.

Ольга стиснула теку.

— Чому ти все ускладнюєш?