Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

Міша впустив кубик. Я нахилилася, підняла, хоч у попереку стрельнуло болем.

— Бо просте іноді пахне обманом.

У кімнаті стало тихо. Андрій повільно закрив ноутбук.

— Маріє Павлівно, ви на що натякаєте?

Я подивилася на нього. У нього були рівні зуби й надто спокійні очі.

— На те, що я не люблю поспішати.

Він усміхнувся.

— Обережність — хороша риса. Головне, щоб вона не перетворювалася на підозріливість.

Після цих слів Ольга заплакала. Беззвучно, відвернувшись до вікна. І ось це було найгірше. Я могла злитися на Андрія, боятися його, зневажати. Але сльози доньки розбивали мене на частини. Я бачила її маленькою, з розбитими колінами, бачила підлітком, що грюкала дверима, бачила нареченою в простій сукні, коли вона прошепотіла мені: «Мамо, я щаслива». Я не знала, де в цій жінці закінчувалася моя Оля й починалася людина, яка готова сховати мої ключі.

Увечері я дочекалася, поки в квартирі все стихне. Няня пішла, Міша спав, Андрій розмовляв у кабінеті. Ольга пішла в душ. Я вийшла з кімнати й швидко, наскільки дозволяли ноги, пройшла до дитячої. Радіоняня стояла на місці. Я ввімкнула запис на старому телефоні, який тримала в кишені халата. Телефон був ще Миколин, із тріснутим кутом, але диктофон працював. Я поклала його на полицю за м’якого зайця й натиснула червону кнопку.

За стіною спершу шуміла вода. Потім почувся голос Андрія з кабінету, віддалений, але розбірливий крізь прочинені двері.

— Ні, квартира поки не продана… Так, стара вперлася… Я розберуся… Не треба сюди приїжджати… Я сказав, не треба.

Я стояла в темряві дитячої, слухала й відчувала, як страх стає важчим, але рівнішим. Уже не крижаний удар, а камінь у грудях. Камінь, який можна нести.

Наступного дня я попросила няню Тетяну допомогти мені знайти окуляри.

Тетяна була тиха жінка років сорока, зі втомленим обличчям і добрими руками. Вона приходила о дев’ятій, перевдягалася в домашні штани й увесь день займалася Мішею: годувала, гуляла, прала маленькі бодіки. Ольга говорила з нею ввічливо, Андрій майже не помічав.

— Вони в мене то з’являються, то зникають, — сказала я, коли ми лишилися на кухні вдвох. — Може, я й справді вже не туди кладу.

Тетяна подивилася на мене уважно.

— Учора бачила ваші окуляри в кімнаті на тумбочці. Потім Ольга Андріївна заходила. Після цього не знаю.

Я завмерла з чашкою в руці.

— Ви певні?

— Певна. Я ще подумала, гарні, у тонкій оправі.

Вона тут же злякалася своєї сміливості й почала витирати стіл, хоча він був чистий.

— Тетяно, — тихо сказала я. — У вас є діти?

— Син. Десятий клас.

— Тоді ви зрозумієте. Іноді людина не може повірити, що рідна дитина робить щось погане. Їй потрібні очі іншої людини.

Тетяна перестала терти стіл. На кухні цокав годинник, хоча я раніше не помічала, що він узагалі є.

— Я нічого не хочу знати, Маріє Павлівно, — прошепотіла вона. — Мені робота потрібна.

— Я не прошу вас уплутуватися. Тільки якщо побачите щось дивне, запам’ятайте. Для себе.

Вона кивнула, не підводячи очей.

Того ж вечора мені стало зле. Не так, як буває від тиску, коли стукає у скронях. Спочатку з’явилася ватяна слабкість, потім язик став важким, думки попливли. Я сиділа за столом, переді мною стояла чашка трав’яного чаю, який принесла Ольга.

— Мамо, ти бліда, — сказала вона.

Я хотіла відповісти, але слова вийшли повільно, в’язко.

— Втомилася…