Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план
Потім одного ранку бабуся послизнулася на мокрих сходинках ґанку. Швидка привезла її з переломом шийки стегна до нас, в ортопедію.
Побачивши на ношах її обличчя, бліде, як простирадло, і те, як воно скривилося від болю, я мало не впала сама: в очах потемніло. Але бабуся підвела голову.
— Любий мій, обережніше з ношами, — сказала вона санітарові. — Не відро з картоплею несете.
Він пирснув. Я теж не втрималася. І тут мені стало ясно: усе буде добре.
Операція в бабусі пройшла вдало. Наш завідувач Подольський пояснив, що за належної реабілітації через два-три місяці вона зможе ходити з ціпком. Через пів року, можливо, обійдеться й без нього.
— Кістки — як у двадцятирічної, — посміявся він. — А язик як бритва. Уже всю палату в страху тримає.
Щодо палати він не перебільшував. Із бабусею лежала тітка Рая, колишня листоноша з-під сусіднього міста. Вона знала все про всіх на п’ятдесят кілометрів довкола. Перші два дні бабуся вислуховувала, хто з ким, хто за скільки й хто з чиєю дружиною. На третій урвала:
— Рає, вам свого часу в розвідку треба було йти. Зараз би вже генералом були.
Відтоді відданішої шанувальниці, ніж тітка Рая, у бабусі не було.
Батьки навідали її другого дня й затрималися хвилин на десять. Мама принесла сік і телепрограму, тато залишився біля дверей, нервово постукуючи пальцями по телефону. У коридорі мама зупинила мене:
— Лікарю, скільки мамі тут лежати?
При сторонніх вона називала власну доньку лікарем: так солідніше.
— Я медсестра, мамо. Тиждень, можливо, днів десять. Потім ще реабілітація.
— Тиждень… — Мама подивилася на тата. — Встигнемо?
— Із чим?
— Та так, ні з чим. Свої справи.
Тоді я не зрозуміла. Надвечір того самого дня зрозуміла.
Я чергувала вночі. Близько десятої вечора вийшла з грілкою для тітки Раї й побачила біля дальнього вікна батьків. Думала, вони давно поїхали. Голоси в них були негучні, але порожній коридор розносив кожне слово, як у храмі.
— Скупник приїде завтра, о десятій годині, — казав тато. — Дає триста дев’яносто тисяч. Швидко розрахується, без кредитів, без усієї цієї тяганини.
— Триста дев’яносто тисяч? — прошипіла мама. — Посередник же в сімсот тисяч оцінив.
— Наталко, посередникові три місяці треба, щоб продати. Немає в нас цих трьох місяців! Максим чекати не збирається. І батько Вікторії вимагає до кінця місяця відповісти, даємо ми на квартиру чи ні. Або беремо зараз триста дев’яносто тисяч, або нічого.
Мама помовчала лише секунду, а потім заговорила спокійно й діловито, як про погоду.
— Гаразд. Вона однаково туди не повернеться. З лікарні одразу відвеземо її в той центр у сусідньому місті. Із директоркою я домовилася. По чотири з половиною тисячі на місяць: із пенсії та із залишку після продажу. Довіреність у мене на руках. До нотаріуса завтра, о другій годині дня.
Далі мова зайшла про те, що буде, якщо бабуся дізнається.
— А якщо дізнається?
— І що? У вісімдесят один рік, зі зламаним стегном? На нас до суду поїде в інвалідному візку?
Вони обоє засміялися.
Я зупинилася за рогом; у руках була грілка, а вдихнути ніяк не вдавалося. Гаряча гума обпікала пальці, але болю я не помічала.
За хвилину батьки пішли до бабусиної палати. Я встигла відступити в кімнату чергових і дивилася звідти крізь скло. Мама ввійшла першою. Турботлива усмішка, нахил над ліжком, поцілунок у чоло.
— Спи, мамочко, ні про що не турбуйся, — прощебетала вона. — Ми про все подбаємо.
Про все.
Бабуся розплющила спершу одне око, потім друге. Довго дивилася на доньку.
— Знаю, Наталочко. Саме цього я й боюся.
Мама нервово засміялася, ніби почула жарт, поплескала по ковдрі. Вони з татом пішли. Я чула, як спускалися сходами, як унизу грюкнули двері.
Грілка в моїх руках устигла охолонути. Я все ще стояла в черговій кімнаті. Піти зараз і сказати бабусі? О десятій вечора, наступного дня після операції, коли її мучать жар і біль? Подольський не раз попереджав: для літніх людей після операції на стегні стрес буває небезпечнішим за сам перелом.
Я таки віднесла грілку тітці Раї. Бабуся спала. Чи вдавала, що спить, — із нею ніколи не можна знати напевно…