Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Соломія перебралася з ними до гуртожитку на околиці великого міста. Кімната дванадцять метрів, одне ліжко, розкладачка, матрац на підлозі, спільний душ, спільна кухня, чужі голоси за тонкими стінами. Пенсії й зарплати ледве вистачало на їжу. Коли зовсім не стало чим платити за шкільні зошити й взуття, вона взяла стару колоду карт і пішла до вокзалів. Ворожила, розкладала, слухала чужі біди. Іноді вгадувала так точно, що люди поверталися. Так вона витягла дівчаток.

Вона говорила про це рівно, але я бачив, як змінюється її обличчя, коли вона згадує ті роки. Не голод був найстрашнішим, не черга до спільного душу і не чужі каструлі на спільній плиті. Страшніше було щовечора дивитися, як Марта робить уроки на підвіконні, бо столу не вистачало, а Сонечка засинає, притиснувши до себе стару мамину кофту замість іграшки. Соломія тоді навчилася економити на всьому: на їжі, на ліках для себе, на теплі, на нових речах. Тільки на дівчатках намагалася не економити, хоча життя все одно забирало своє.

— Я не пишаюся цим, — сказала вона. — Але й не соромлюся. Я нікого не обдурила на останнє. Кому могла — допомогла словом. Кому не могла — бодай вислухала.

Я слухав і думав про Ніку, в якої було все, і про Соломію, в якої майже нічого не було, крім двох онучок і впертої чесності. І мені здавалося, що весь мій колишній світ поставили догори дриґом: багатство не робило людину чистою, бідність не робила її низькою, гарні документи нічого не говорили про правду.

— Марта і Сонечка тепер мої, — сказав я. — Не за папером. За словом. Я допоможу вам виростити їх.

Соломія хитнула головою.

— Не обіцяй більше, ніж серце витримає.

— Серце в мене сьогодні витримало досить, щоб знати, що воно ще живе.

Вона знову заплакала, але тепер у її сльозах було не тільки горе. Було полегшення, якому вона, здається, боялася повірити.

У четвер Ніка повернулася знову. Привезла дороге вино, баночки делікатесів, шоколад — усе, що я любив і що раніше здавалося знаком уваги. Тепер кожен подарунок виглядав як частина декорації. Вона розповідала, що сестрі краще, що операція пройшла вдало, що лікарі обережно сподіваються. Я обіймав її, усміхався, гладив по волоссю. Моє обличчя жило окремо від мене. Я раптом зрозумів, що можу бути актором не гірше за неї, тільки моя роль називалася не брехня, а виживання.

П’ятниця настала ясна, холодна, з прозорим небом після дощів. Ніка зранку була незвично легкою. Наспівувала стару пісню, усміхалася сама до себе, відчиняла шафи, діставала посуд, планувала «наш вечір». Вона з’їздила на ринок, привезла м’ясо, овочі, зелень, рибу, лимони. Вдома взялася готувати вечерю так старанно, ніби хотіла влаштувати свято. Стейк, картопля, салат із м’яким сиром, лимонний пиріг.

Я допомагав їй різати овочі. Вона жартувала, я сміявся. Вона торкалася моєї руки, я не відсмикував. Барон лежав у кутку й не їв. Тільки стежив за нами. Іноді тихо скавчав, і я підходив до нього, гладив між вухами.

Найважче виявилося не мовчати, а робити звичайні рухи. Подати ніж. Пересунути дошку. Спробувати соус із кінчика ложки й сказати, що солі досить. Кілька разів вона оберталася до мене надто швидко, ніби перевіряла, чи не зірвалася з мого обличчя маска, і я змушував себе усміхатися раніше, ніж вона встигала помітити порожнечу в очах. Усередині весь час звучала одна й та сама думка: ось зараз я стою поруч із людиною, яка за кілька годин має оплакувати мій труп.

Близько третьої до воріт під’їхав кур’єр. Ніка вийшла й повернулася з довгою коробкою. Усередині були чорні троянди — тридцять одна. Вона сказала, що це від Олі, подяка за гроші й допомогу. Я подякував, поставив квіти в їдальні й подумав, що вони схожі не на подарунок, а на вінок, який прислали заздалегідь.

До вечора дім був готовий. Свічки, музика, накритий стіл, келихи, квіти, відерце з льодом. Ніка піднялася перевдягтися й спустилася за двадцять хвилин у сукні кольору темного вина, на підборах, із розпущеним волоссям. Вона була прекрасна. Найвродливіша жінка, яку я коли-небудь кохав. І найчужіша.

На столі вже стояла безпечна пляшка віскі, підмінена Войтенком. Люди майора сиділи в непримітній машині неподалік. Вони чули кожне слово. У стельовій люстрі була схована камера. У моїй кишені лежав передавач, крихітний і важкий, як камінь.

Ми сіли одне навпроти одного. Ніка відкоркувала вино, налила в келихи, підняла свій.

— За нас, Андрію. За те, що все погане лишається позаду. За наше кохання. Пробач мені за ці місяці. Я хочу, щоб далі в нас усе було по-справжньому.

Я дивився їй в очі й бачив там не каяття. Бачив нетерпіння. Жадібність. І дивну темну радість людини, яка вже подумки стоїть біля дверей нового майбутнього.

— За нас, — сказав я.

Ми випили. Вона усміхнулася, поставила келих і підсунула до мене пляшку віскі.

— Налий нам по трішки твого улюбленого. Я знаю, зазвичай не п’ю, але сьогодні хочу з тобою. Один ковток — за новий початок.

Я взяв пляшку. Руки не тремтіли. Налив собі майже повну чарку, їй — зовсім трохи. Вона підняла свою й дивилася, як я підношу віскі до губ. Час стиснувся до блиску скла, до полум’я свічки, до її зіниць. Я знав: вона не вип’є першою. Вона чекає, коли вип’ю я…