Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Удар у двері пролунав так різко, що Ніка здригнулася всім тілом. Навіть не удар — тріск, ніби замок вирвали разом із деревиною. У передпокій увірвалися люди в чорній формі. Попереду йшов Войтенко.

— Вероніко Кравченко, вона ж Марина Горобець, ви затримані за підозрою в підготовці вбивства. Руки на видноті. Не рухатися.

Обличчя Ніки стало білим, потім сірим. Вона подивилася на людей у формі, на мене, на чарку в моїй руці. Розуміння приходило до неї поступово, шарами. Спершу недовіра. Потім страх. Потім така ненависть, що в кімнаті ніби стало холодніше.

— Ти… — прошепотіла вона. — Звідки ти дізнався?

Один з оперативників заламав їй руки, защіпнув наручники. Вона сіпнулася.

— Я нічого не робила! Це все він! Пляшка стояла на столі! Я навіть не пила!

Войтенко підійшов до столу й спокійно взяв пляшку.

— Ця пляшка безпечна. Та, яку ви приготували, кілька днів перебуває в лабораторії. У ній знайдено отруту. У нас є запис вашої розмови з Кирилом Руденком, матеріали з дому, документи, прихований телефон, ваші записи і сьогоднішня спроба. Кричати можете, але факти від цього не зникнуть.

Ніка замовкла. Її губи тремтіли, але вже не від страху — від люті. Коли її повели до дверей, вона раптом зупинилася й повернулася до мене. Голос став тихим, майже лагідним, щоб чув тільки я.

— Я ненавиділа тебе, Андрію. Усі ці роки. Кожен твій поцілунок був гидотою. Щоразу, коли ти обіймав мене, я мріяла, щоб ти здох. Ти був таким зручним дурнем, таким щедрим, таким сліпим. Запам’ятай це. Ніякого кохання не було.

Я дивився на неї й раптом зрозумів, що всередині немає ні вибуху, ні бажання вдарити, ні навіть болю тієї сили, якої я боявся. Щось померло раніше — мабуть, на записі, де вона дряпала моє обличчя. Переді мною стояла не дружина, а чужа жінка з чужим ім’ям.

— А я тебе не ненавиджу, Марино, — сказав я. — І не люблю. Я тебе просто не знаю. Ти для мене тепер злодійка, яка сунула руку в чуже життя і попалася. Не повертайся.

Її вивели. Я вийшов слідом на ґанок. Біля воріт стояла Соломія Павлівна. Вона, мабуть, зрозуміла, що операція почалася, і прийшла пішки від котеджу. Стара хустка була зав’язана під підборіддям, обличчя бліде. Вона підійшла до мене, нічого не спитала, просто обійняла.

Ми стояли поруч — я, Соломія і Барон, який сів біля моїх ніг і тихо скавчав. Поліцейська машина виїхала з двору, вивозячи жінку, яку я колись називав долею…