Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Тієї ночі я знову не спав. Лежав у спальні, а Барон, порушуючи всі колишні заборони, лежав поруч. Соломія лишилася в гостьовій кімнаті. Марту й Сонечку вона поки не привозила: не хотіла, щоб дівчатка бачили чужу поліцейську метушню, зламаний замок, сліди обшуку і моє обличчя після всього, що сталося.

Вранці я поїхав до Романа й склав новий заповіт. Усе моє майно в разі смерті переходило Марті й Сонечці в рівних частках. До їхнього повноліття керувати мала Соломія Павлівна. Роман прочитав документ, потім довго дивився на мене.

— Я тобою пишаюся, — сказав він.

— Не треба гучних слів. Просто оформи так, щоб ніхто не зміг оскаржити.

— Оформлю.

Справа тривала вісім місяців. Марина спершу мовчала, потім почала говорити, далі намагалася звалити все на Кирила, потім — на мене. Її адвокат був дорогий, досвідчений, чіпкий. Але доказів виявилося надто багато: отрута, записи розмов, прихований телефон, блокнот, документи, підробки, фальшива історія з сестрою, квитки, валізи, гроші.

Усі ці місяці я жив ніби в довгому коридорі без вікон. Слідчий дзвонив, Роман привозив нові папери, Войтенко іноді з’являвся сам — втомлений, неголений, з черговою папкою під пахвою. Мене знову й знову просили згадувати деталі: коли Ніка вперше заговорила про заповіт, хто був на весіллі, які документи я бачив, кому вона дзвонила, як пояснювала відлучки. Я відповідав, підписував протоколи й щоразу відчував, як минуле, яке я вважав сімейним, перетворюється на речовий доказ.

Мене викликали до суду один раз. Я сидів у залі й дивився на жінку за склом. Вона дуже схудла, обличчя стало сірим, волосся прибране недбало, очі без макіяжу здавалися меншими. Усі вісім годин вона майже не підводила голови.

Прокурор спитав, що я відчуваю до неї тепер. Я довго мовчав, бо хотів відповісти чесно, без красивої пози.

— Нічого, — сказав я нарешті. — Шість років я думав, що знаю жінку на ім’я Вероніка. Потім з’ясувалося, що такої жінки не існувало. Переді мною була Марина Горобець, яка планувала мою смерть. Я не можу ненавидіти незнайому людину, якої ніколи по-справжньому не бачив. І любити теж не можу.

Марина підвела голову. Вперше за весь день подивилася на мене. По її обличчю потекли сльози, але я вже не розумів, справжні вони чи зіграні. Це більше не мало значення.

Суд засудив її до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Кирило отримав більше — як рецидивіст і співорганізатор. Але на цьому історія не закінчилася. Під час слідства відкрилися речі, від яких навіть Войтенко, людина міцна, говорив тихіше, ніж звичайно.

Марина і Кирило знали одне одного з підліткового віку. Він був її головною людиною задовго до мене. Коли його посадили за тяжкий злочин, вона не викреслила його зі свого життя. Вони листувалися роками, вигадували шифри, будували плани. Гроші їм були потрібні не просто для втечі. Вони мріяли про заможне життя за кордоном, про дім біля моря, про свободу, куплену чужими смертями.

Першим був літній удівець, Семен Григорович Поліщук. Йому було близько сімдесяти, він жив у великому старому будинку, мав дорослих дітей, заощадження, дачу, машину. Марина прийшла до нього під іншим ім’ям, влаштувалася помічницею по дому, за кілька тижнів стала коханкою, за два місяці — дружиною. Діти старого були невдоволені, але він мав право на свій вибір. Через рік після весілля Семен Григорович помер від раптового серцевого нападу. Розтину не було. Домашній лікар написав звичне формулювання, а молода вдова отримала спадщину заздалегідь складеним заповітом.

Коли я читав матеріали про цього чоловіка, мене особливо вразила одна дрібниця: у папці була фотографія Семена Григоровича з молодою дружиною біля воріт його дому. Він стояв трохи незграбно, у святковій сорочці, тримав її за плечі й усміхався майже так само, як я на своїх весільних знімках. У цій усмішці була довіра літнього чоловіка, якому наприкінці життя знову здалося, що він комусь потрібен. Від цієї фотографії мені стало фізично зле. Я побачив не чужий епізод, а власне відображення, тільки на кілька років старше.

Діти намагалися сперечатися, але програли. Дім, дача, машина, накопичення — все відійшло Марині. Частину грошей вона переказала Кирилові через людей, пов’язаних із ним ще по в’язниці. Потім з’явилися нові документи, нова біографія, нове ім’я. Так у мою фірму прийшла Вероніка. Я був не коханням, не помилкою, не випадковістю. Я був другим донором у їхній схемі…