Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Коли слідство домоглося ексгумації Семена Григоровича, аналізи виявили сліди тієї самої отрути. Ту саму логіку, той самий розрахунок: вік, серце, довірливість, дружина поруч, відсутність підозр. Я довго сидів після цієї звістки в машині й не міг вийти. Мене трусило не від страху — від відчуття, що мене вписали в чужу бухгалтерію смертей. Жертва номер два. Не чоловік, не коханий, не людина. Просто рядок у плані.

У блокноті Марини знайшли ще одну позначку: «третій — Назар Г.». Назар виявився архітектором, розлученим, успішним, власником великого бюро. Марина вже зустрічалася з ним кілька місяців, готувала запасний шлях на випадок, якщо зі мною щось зірветься. Вони познайомилися нібито випадково в кафе. Він був закоханий, як колись я, і теж не бачив небезпеки. Войтенко показав йому матеріали після арешту. Назар спершу не вірив, потім плакав і дякував людям, яких бачив уперше.

Пізніше він кілька разів приїздив до Соломії. Привозив квіти, подарунки для дівчаток, стояв на порозі ніяково, як людина, якій урятували життя, а вона не знає, якими словами це оплатити. Ми з ним не стали друзями, але між нами з’явилася мовчазна спорідненість — спорідненість людей, які пройшли надто близько від однієї й тієї самої прірви…

Соломія залишилася в котеджі. Я зробив ремонт, поставив меблі, провів інтернет, купив усе потрібне. Коли Марта й Сонечка вперше зайшли до дому, вони трималися за бабусину спідницю й боялися ступати на світлу підлогу. Старша, Марта, була серйозна, тонка, з великими темними очима. Вона відразу розглядала книжкові полиці й мовчала так, ніби все зважувала. Сонечка, молодша, за пів години вже носилася кімнатами, співала, сміялася й обіймала Барона за шию. Барон терпів від неї все. Ба більше — обожнював.

Я почав приїжджати до них майже щодня. Спочатку тому, що обіцяв допомогти. Потім тому, що не міг інакше. З ними в домі було живе тепло, не схоже на колишню дорогу порожнечу. Соломія готувала старовинні страви за родинними рецептами: м’ясо в тонкому тісті, голубці з виноградним листям, солодкі пиріжки з родзинками. Марта допомагала серйозно й акуратно. Сонечка плуталася під ногами, реготала, тягала Баронові шматочки хліба. Я сидів за їхнім столом і раптом розумів: ось це сім’я. Не та, що на весільних фотографіях, а та, де тобі не треба заслужити право бути собою.

Поступово я перевів дівчаток до добрих шкіл, відкрив їм рахунки на освіту, оплатив гуртки, лікарів, одяг, поїздки. Соломія сперечалася майже за кожну покупку, але потім здавалася. Вона не вміла брати. Їй довелося вчитися так само, як мені довелося вчитися довіряти знову.

Перший час дівчатка приймали все з настороженою ввічливістю. Марта дякувала за кожен зошит так серйозно, ніби підписувала боргову розписку. Сонечка раділа голосніше, але все одно часто озиралася на бабусю: чи можна, чи не надто дорого, чи не розсердиться хтось потім. Мені було боляче бачити в дітях цю звичку заздалегідь боятися чужої щедрості. Я не квапив їх. Просто приїжджав, привозив потрібне, сидів поруч, слухав, як вони розповідають про школу, і поступово їхня обережність почала відступати.

Минуло п’ять років. Марті зараз тринадцять. Вона вчиться в сильному ліцеї при великому університеті, майже всі оцінки — відмінні, бере участь в олімпіадах із хімії та біології, мріє стати кардіохірургинею. Коли вона здобула приз на великому конкурсі, я сидів у залі й плакав так, що Роман потім сміявся з мене цілий тиждень.

Сонечці десять. Вона обрала балет. Тренується щодня, приходить додому з утомленими ногами, іноді з мозолями до крові, але сяє так, ніби сцена — єдине місце, де їй по-справжньому вистачає повітря. На першому її концерті плакали всі: Соломія, Марта, я. Барона на той час уже не було, але я чомусь однаково думав, що він би лежав біля краю зали й дивився на неї з гордістю…