Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

За годину Войтенко повернувся. Кирила Руденка затримали біля сусіднього перехрестя. Він чекав Марину в машині. У багажнику знайшли дві валізи, фальшиві документи на двох, квитки на ранковий рейс із пересадкою через іншу країну, готівку. Вони збиралися поїхати тієї ж ночі. До ранку, якби все йшло за їхнім планом, я вже лежав би у своєму ліжку мертвий.

Войтенко сів поруч зі мною на сходинки. Якийсь час ми мовчали.

Дім за нашими спинами поступово стихав. Оперативники знімали частину обладнання, хтось тихо перемовлявся в передпокої, в їдальні ще горіли свічки, і від цього все, що сталося, здавалося особливо жахливим: святковий стіл, недопите вино, чорні троянди, чарка, яку я так і не встиг випити. Я дивився на свої руки й не міг зрозуміти, чому вони не тремтять. Мабуть, страх скінчився раніше, ніж небезпека.

— Я багато чого бачив, Андрію Михайловичу, — сказав він нарешті. — Але це була дуже акуратна схема. Не спалах злості, не побутовий скандал. Холодна підготовка. Вона розписувала вашу смерть як виставу: хто що скаже, де стоятиме, коли зателефонує лікарю, як плакатиме. Це не тільки гроші. Їй подобалося керувати кінцем чужого життя.

Я подивився на Соломію. Вона стояла трохи осторонь, тримаючи Барона за нашийник.

— Ви її зупинили, — сказав я.

Войтенко хитнув головою.

— Ні. Її зупинила Соломія Павлівна. Я тільки зробив свою роботу…