Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Та неділя починалася спокійно. Вранці я прокинувся раніше за Ніку, випив кави, поцілував її в скроню, поки вона спала, і спустився до кабінету. Надворі висів сірий дощ, такий дрібний і чіпкий, що від нього не рятували ні комір, ні парасоля. Я збирався весь день працювати над тендерним пакетом для будівництва школи в сусідньому районі. Документи треба було закінчити до понеділка, і я заздалегідь налаштувався провести неділю в паперах.

Близько десятої Ніка вийшла на кухню в халаті, без макіяжу, сонна й гарна. Налила собі зеленого чаю, сперлася плечем об одвірок і сказала, що їй треба в офіс.

— У неділю? — я навіть не відразу підвів очі від ноутбука.

— Терміново. Керівник дзвонив. У понеділок зранку клієнтська презентація, треба все підготувати. Я сама не в захваті, але до вечора повернуся, обіцяю.

Вона говорила так природно, що підозра навіть не ворухнулася. Я тільки спитав, чи встигне вона до вечері. Ніка усміхнулася, підійшла ззаду, поцілувала мене в маківку.

— Встигну. Ти ж маринував м’ясо? Я таке не пропущу.

Об одинадцятій вона спустилася вже зібрана: сірий костюм, волосся в пучку, легкий макіяж, дорогий шкіряний портфель, який я подарував їй на день народження. Поцілувала мене в губи, помахала Барону, який відвернувся, і вийшла в гараж. За хвилину ворота зачинилися за її машиною.

Я повернувся до документів. День минув у таблицях, кошторисах, підпис за підписом. О сьомій я накрив на стіл: м’ясо, картопля зі спеціями, салат, пляшка вина, свічки. Спочатку я просто чекав. Потім став поглядати на годинник. Потім набрав її номер. Один раз, другий, п’ятий. Слухавку ніхто не взяв.

До десятої вечора я вже перестав переконувати себе, що вона в дорозі або на нараді. Об одинадцятій зателефонував її начальникові, Павлу Андрійовичу. Він відповів не відразу, а коли почув моє ім’я, на секунду замовк.

— Павле Андрійовичу, вибачте за пізній дзвінок. Ніка у вас? Вона не повернулася додому.

На тому кінці стало так тихо, що я почув власне дихання.

— Андрію, сьогодні ніхто не працював. І жодної презентації на понеділок немає. Будівля зачинена, охорона одна на посту. Вероніка не мала приїжджати.

Я відчув, як холод проходить крізь груди, ніби хтось ізсередини притулив до ребер мокрий лід.

— Ви впевнені?

— Я її безпосередній керівник. Розклад працівників знаю. І раз уже ви зателефонували… останніми місяцями вона часто відпрошувалася. Іноді не з’являлася по два-три дні, казала, що хворіє. У нас уже була розмова з кадровою службою. Я не хотів втручатися, але зараз, мабуть, ви повинні знати…