Дружина повернулася з клініки з новиною про вагітність, але дзвінок лікаря наступного дня все змінив

Удома пахло трав’яним настоєм і її парфумами. Цей запах раніше означав для мене спокій, а тепер уп’явся в горло, як дим. Оксана вийшла в передпокій із глянцевим каталогом меблів для дитячої. Обличчя в неї сяяло, очі були вологі від радісного хвилювання.

— Марку, подивися, які ліжечка, — сказала вона, піднімаючи каталог. — Я весь день вибирала.

Я змусив себе всміхнутися й обійняти її. Пальці лягли на знайомі плечі, а всередині все стиснулося від огиди й якоїсь крижаної безпорадності. За вечерею вона розповідала про пастельні шпалери, про дерев’яне ліжечко, про м’який килим, по якому наша майбутня дитина повзатиме. Вона накрила мою долоню своєю долонею й тихо сказала:

— Ми стільки років просили про це. Тепер не можна боятися, правда?

Шматок їжі застряг у мене в горлі. Перед очима спливали бланки з печатками й слова Тараса про неможливість. Я кивав, відповідав коротко, ніби втомлений після роботи, і не дивився дружині просто в очі. Боявся, що вона побачить там не радість, а пожежу.

Вона ж сприймала мою стриманість за втому й лагідно поралася довкола. Підкладала салат, питала, чи не надто міцний чай, розповідала, що в інтернеті радять майбутнім батькам більше розмовляти з дитиною. Кожна така фраза дряпала, але я й далі тримав обличчя. Я бачив її руки — ті самі руки, які вранці поправляли мені комір, — і думав, як легко вони тепер розкладають переді мною чужу брехню, мов чисті прибори до вечері. У цій побутовій природності було щось страшніше за відкритий скандал.

Наступного дня випробування тривало. Оксана вмовила мене поїхати до торговельного центру. Вона ходила між рядами дитячих речей, торкалася крихітних пінеток, прикладала до грудей маленькі боді, змушувала мене катати візочки гладкою підлогою, перевіряючи амортизацію. Збоку ми, мабуть, виглядали щасливою пізньою парою, яка нарешті отримала подарунок долі. Я ж почувався актором, якого змусили грати в чужій п’єсі, де кожна репліка принижує…