Два брати повернулися з фронту й зайшли до кафе
3 роки тому обвалився балкон в одному з його будинків. Загинула літня жінка. Справу зам’яли. 2 роки тому в іншому будинку тріснула несуча стіна. Розселили 3 під’їзди. Списали на природні чинники. Лісовський платив кому треба, і проблеми розчинялися, як цукор в окропі.
Його син Павло був гідним продовжувачем. Два дружки, які були з ним у кафе, теж виявилися непростими хлопцями. Микола Мельник — син власника мережі автосалонів. Богдан Гончар — племінник заступника мера.
Три мажори, три сім’ї, три гаманці, з’єднані спільною впевненістю у власній недоторканності. Вони виросли у світі, де гроші вирішують усе, де будь-яку провину можна замазати, де людей можна ламати й викидати, як зламані іграшки.
Я повернувся додому до обіду. Артем сидів на кухні й чистив картоплю. Він робив це зі зосередженістю сапера, акуратно зрізаючи шкірку тонкою стрічкою. І я знав, що за цим спокоєм криється робота мозку. Артем завжди думав мовчки.
Я виклав йому все, що дізнався. Він слухав не перебиваючи. І коли я закінчив, відклав ніж і сказав:
— Отже, ми воювали за країну, а в нашому власному місті таке: дівчину покалічили, справу закрили, а винуватець ходить і знущається з неї, і всі мовчать.
Я кивнув. Усі мовчать, бо бояться, бо Лісовські — це гроші, а гроші — це влада, а влада — це страх. Замкнене коло, з якого ніхто не хоче виходити, бо вихід може коштувати роботи, здоров’я, життя.
Артем подивився на мене й запитав:
— І що ми робитимемо?
Я відповів:
— Поки не знаю, але відступати ми не будемо.
Він усміхнувся й сказав:
— А ми коли-небудь відступали?
Увечері зателефонувала Іра. Її голос тремтів. Вона сказала, що годину тому до неї додому приходили двоє незнайомих чоловіків. Міцні, у чорних куртках, із короткими стрижками, дзвонили у двері, стукали.
Вона не відчинила. Вони постояли хвилин 10, потім пішли. Але перед тим, як піти, один із них нахилився до замкової щілини й сказав: — Передай своїм захисничкам, що Павло Степанович не забуває образ. Це тільки початок.
Я стиснув телефон так, що заскрипів пластик. Подивився на Артема. Він чув розмову. Я увімкнув гучний зв’язок. Його обличчя стало кам’яним, тим самим обличчям, яке я бачив у нього перед бойовим виходом. Без емоцій, без сумнівів, лише холодна рішучість.
Ми зібралися за 5 хвилин. Куртки, черевики, ліхтарик. Через 15 хвилин були біля під’їзду Іри. Обійшли двір, перевірили підходи, оглянули сходовий майданчик. Усе чисто. Я зателефонував їй, і вона відчинила. Її руки тремтіли. На кухні стояв вистиглий чай, якого вона не торкнулася.
Вона сиділа у своєму візку посеред крихітної кухні, і в її очах стояв страх. Той самий страх, до якого вона звикла за 2 роки, але який однаково не став легшим. Артем мовчки підійшов до вхідних дверей і оглянув замок. Звичайний, врізний, хлипкий, із тих, що відчиняються викруткою. Він похитав головою й сказав: — Завтра поміняємо, поставимо нормальний, із подвійним ригелем.
Іра подивилася на нього здивовано, ніби не повірила, що хтось збирається щось для неї зробити. Ми просиділи в неї до півночі, пили чай, розмовляли. Точніше, ми слухали, а вона розповідала про аварію, про лікарню, про пів року в реабілітаційному центрі, де її вчили знову жити, тільки тепер у візку.
Про те, як вона повернулася додому й виявила, що світ не пристосований для неї. Сходинки, бордюри, вузькі двері, зламані пандуси, погляди людей, у яких жалість змішується з відразою. Про те, як намагалася подати до суду на Павла Лісовського, а адвокат, якого вона найняла за останні гроші, через тиждень повернув гонорар і відмовився від справи.
— Йому зателефонували, — сказав він. — Вибач, не можу.
Я слухав усе це й відчував, як усередині мене щось перебудовується. На фронті я воював за абстрактні поняття: країна, обов’язок, товариство. Це важливі речі, великі. Але зараз, сидячи на маленькій кухні в однокімнатній квартирі поруч із дівчиною, яку зламали й покинули, я відчув щось інше: особисте, гостре, нестерпне. Це була не абстрактна несправедливість. Це був конкретний біль конкретної людини, який я міг бачити, чути, відчувати.
Коли ми йшли, Іра раптом схопила Артема за руку й тихо сказала: — Не треба зв’язуватися з ними. Вони вас знищать. Будь ласка, ви хороші люди, не треба…
