Два брати повернулися з фронту й зайшли до кафе
Я подивився їй у вічі й відповів:
— Нас ламали люди страшніші. Не вийшло.
Ми вийшли з під’їзду у вечірнє повітря. Було тихо. Ліхтарі горіли жовтим світлом. Десь гавкав собака. Звичайний вечір у звичайному місті, але я вже знав, що цей вечір звичайним не буде.
Артем ішов поруч, і його мовчання було промовистішим за будь-які слова. Він думав про те саме, про що думав я. Ми влипли у щось велике, небезпечне й неминуче, і дороги назад немає.
Наступного ранку у двері нашої квартири подзвонили о 7:00. Я відчинив і побачив дільничного. Молодий хлопець у формі, років 25, із папкою під пахвою та бігаючим поглядом.
Він представився, назвав звання, номер посвідчення і сказав, що на нас надійшла заява: завдання побоїв, хуліганство, погрози фізичною розправою. Заявник: Лісовський Павло Степанович.
Я стояв у дверному прорізі й дивився на цього хлопця. Побої. Я заломив руку його дружкові, навіть синця не лишивши. Хуліганство. Ми попросили їх припинити. Погрози. Єдині погрози в тому кафе виголошував сам Лісовський, але це не мало значення. Заяву написано, і машина закрутилася.
Дільничний нервував. Він не дивився мені у вічі, перекладав папку з руки в руку й говорив квапливо, як людина, що хоче якнайшвидше закінчити неприємну справу.
Я запитав його прямо:
— Ти сам віриш у те, що написано в цій заяві?
Він знітився, почервонів і відповів:
— Мені наказали доставити повідомлення. Я доставив. Решта не моя справа.
Артем вийшов із кімнати й став за моїм плечем. Дільничний побачив його й зблід. Не тому, що Артем налякав його навмисне. Просто мій брат, навіть у домашніх спортивних штанях і футболці, виглядав так, що нормальна людина інстинктивно відступала на крок.
Сухорлявий, жилавий, з руками, вкритими шрамами, і очима, в яких застигла вічна настороженість бійця, не звиклого до мирного життя.
Дільничний пішов. Я зачинив двері й подивився на Артема.
— Почалося, — сказав я.
Він кивнув і відповів:
— Швидко працюють.
Я сів за кухонний стіл і почав думати. На фронті я командував розвідгрупою. Моя робота полягала в тому, щоб оцінювати ситуацію, прораховувати ходи противника й ухвалювати рішення, від яких залежали життя людей.
Тепер я робив те саме, тільки противник був інший. Не ворожий снайпер, не мінометний розрахунок, а людина в дорогому костюмі зі зв’язками в адміністрації, поліції та суді.
Після сніданку я вийшов із дому й пішов у місто. Мені потрібна була інформація. На війні інформація — це зброя. Без неї ти сліпий, глухий і мертвий.
Я зайшов до бібліотеки, де раніше працювала Іра. Бібліотекарка, літня жінка в окулярах із товстими лінзами, упізнала мене, бо в дитинстві я ходив сюди по книжки. Ми розговорилися, і я обережно перевів розмову на Лісовських.
Вона стиснула губи й понизила голос.
— Лісовський Степан Андрійович, — сказала вона, — власник будівельної компанії «Фундамент». Будує житлові комплекси, торговельні центри, офісні будівлі. Половина новобудов у місті — його. Депутат міської ради минулого скликання. Зараз офіційно не обіймає посади, але всі знають, що вирішує він. Дружина померла 5 років тому. Єдиний син Павло, розбещений, нахабний, за плечима два зам’яті кримінальні провадження. Перше — за ДТП у нетверезому стані. Збив пішохода, той вижив, але залишився інвалідом. Друге — за побиття людини в нічному клубі. Обидві справи випарувалися, як вода на розпеченій плиті. Адвокати, гроші, дзвінки куди треба.
Я запитав про аварію з маршруткою. Бібліотекарка зітхнула й відповіла:
— Уся бібліотека плакала, коли дізналася про Іру. Вона була найкращою працівницею. Діти її обожнювали. Вона вела гурток читання для малечі. А потім цей хлопчисько на своєму танку врізався в маршрутку, і 4 людини загинули. А наша Ірочка тепер у візку. І нічого: ні суду, ні покарання, нічого. Його батько заплатив, і все закінчилося. Тільки для Іри не закінчилося, для неї це назавжди.
Я вийшов із бібліотеки й пішов далі. Обійшов 3 кафе, 2 магазини, поговорив із таксистами на стоянці, з двірником у дворі, з чоловіком із тютюнового кіоску. Кожна розмова додавала штрих до картини.
Старший Лісовський був не просто багатою людиною, він був системою. Його будівельна компанія працювала з порушеннями, про які знало все місто. Економія на матеріалах, фальшиві експертизи, підкуп інспекторів…
