Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

— Там були люди, я їх не кинув.

Після цього замовк і більше не сказав жодного слова до приїзду адвоката, який з’явився лише за добу і якому, вочевидь, теж не було чого сказати.

А тим часом на маленькому вокзалі все ще тривала та сама тривожна ніч. У кімнаті чергової було тихо. Миготлива лампа нарешті згасла зовсім, і залишилася тільки друга — рівне, жовтувате світло, від якого тіні в кутках стали м’якшими.

Лариса Петрівна принесла з підсобки ще один плед і справжню подушку, не рюкзак. Влаштувала Соню на лаві зручніше, підтикала плед з усіх боків.

Потім подивилася на Богдана.

— Тобі теж треба поспати.

— Я почекаю.

— Тітка Марина твоя раніше ранку не дістанеться. Ляж хоч на годинку.

Богдан похитав головою.

Лариса Петрівна не стала наполягати, тільки поставила перед ним ще одну склянку чаю, сіла поруч, на сусідню лаву, і дістала з кишені телефон. Тихо набрала комусь повідомлення, потім прибрала телефон назад і склала руки на колінах.

— Ти добре тримаєшся, — сказала вона неголосно, не дивлячись на нього, а дивлячись на Соню, що спала. — Дорослі чоловіки в такій ситуації губляться, а ти он прийшов, усе пояснив, подзвонив куди треба. Мати добре тебе виховала.

Богдан нічого не відповів. Сидів, обхопивши склянку обома долонями, і дивився на темне вікно, за яким починало ледь помітно світати: ще не світанок, а тільки натяк на нього, сіра смуга по нижньому краю неба.

Десь далеко прогудів товарний потяг, і шибки дрібно задрижали в рамах. Він не спав тієї ночі.

Сидів поруч із сестрою, пив чай, який Лариса Петрівна доливала мовчки, без запитань, і чекав. Рахував хвилини. Думав про тітку Марину, яка зараз десь їде в таксі, в електричці, знову в таксі — крізь ніч, крізь відстань, до двох чужих дітей на маленькій станції.

Думав про маму і про те, що вона мала рацію. Думав про дядька Тараса й не відчував нічого — ні злості, ні образи, тільки порожнечу, ніби те місце, де мали б бути ці почуття, просто вимкнули, як вимикають світло.

За вікном світало. Сіра смуга стала ширшою, порожевіла, потім зробилася золотавою. На пероні з’явився двірник із мітлою, старий у помаранчевому жилеті, і взявся неквапливо мести, здіймаючи маленькі хмарки пилу. Закукурікав півень — справжній, живий, десь за вокзалом, у приватному секторі.

Соня поворухнулася уві сні, перевернулася на другий бік, і заєць випав з-під пледа на підлогу. Богдан нахилився, підняв його й підсунув назад.

Ранок.

Вони пережили цю ніч. Тепер залишалося дочекатися…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇