Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

— Залишення в небезпеці. З огляду на обставини — нічний час, вік дітей, незнайома місцевість, становище опікуна — це кваліфікується серйозно. Прокуратура, найімовірніше, проситиме реальний строк.

Марина Олегівна кивнула. Помовчала. Потім сказала:

— Я хочу оформити опіку.

Савчук подивився на неї.

— Ви родичка?

— Ні. Я подруга їхньої матері. Ще з інституту. Оксана просила мене приглянути за дітьми, якщо що. Я не встигла або не захотіла встигнути — це неважливо. Тепер встигну.

Савчук дістав із кишені візитівку, поклав перед нею.

— Вам треба звернутися до органів опіки за місцем проживання. Це процес: документи, перевірки, суд. Але в цій ситуації, з огляду на обставини, думаю, проблем бути не повинно. Якщо буде потрібна допомога з нашого боку, ось мій номер.

Оформлення опіки зайняло три з половиною місяці. Марина Олегівна пройшла через усе.

Довідки про доходи, медичні обстеження, перевірку житлових умов: дві жінки з органів опіки прийшли до її квартири й оглянули все — кімнати, кухню й ванну; записали площу, порахували спальні місця, зазирнули в холодильник.

Вона жодного разу не обурилася, не сказала: «Це принизливо» або «Ви мені не довіряєте», — просто відчиняла двері, показувала, відповідала на запитання. Її юрист, той самий, якого вона розбудила в ніч дзвінка, допомагав із документами, подавав заяви, писав клопотання, їздив із нею до суду.

Суд над Тарасом Коваленком відбувся через чотири місяці. Марина Олегівна не була присутня, не хотіла, не вважала за потрібне. Дізналася результат від юриста: реальний строк — три роки позбавлення волі.

Дядько Тарас, за словами адвоката, вислухав вирок мовчки й не став його оскаржувати.

Увесь цей час діти жили в Марини Олегівни: спочатку тимчасово, за рішенням органів опіки, потім постійно, за рішенням суду. Перші дні були дивними для всіх трьох.

Квартира, яка багато років була тихою, самотньою, наповненою тільки шелестом кальки й звуком олівця по ватману, раптом ожила. Зашуміла, заворушилася, заговорила різними голосами.

Соня освоїлася швидко — так, як освоюються маленькі діти, для яких світ іще досить гнучкий і податливий.

Уже першого вечора вона обійшла всю квартиру, зазираючи в кожен куток, відчиняючи кожну шафу, торкаючись кожної речі. Знайшла на полиці старий глобус, який Марина Олегівна колись привезла з відрядження, і крутила його пів години, показуючи пальцем на різні країни й питаючи:

— А тут що? А тут?

Знайшла коробку з кольоровими олівцями на креслярському столі й спитала:

— Можна?

Марина Олегівна сказала:

— Звісно.

І Соня сіла малювати на звороті старого креслення, висолопивши язика від старанності.

Богдан був іншим.

Він увійшов до квартири, уважно, чіпко озирнувся, як озираються в незнайомому приміщенні, запам’ятовуючи виходи, і сів на стілець у передпокої. Сидів мовчки, з рюкзаком на колінах, поки Марина Олегівна показувала йому кімнату, яку вона підготувала: розкладний диван, стіл для уроків, лампа, полиця для книжок, поки що порожня.

Він кивав, говорив «дякую», але не рухався, ніби чекав підступу…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇