Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Вокзал виявився таким маленьким, що Богдан спершу подумав: це не вокзал, а просто будка. Одноповерхова цегляна будівля з облізлою штукатуркою, дерев’яні двері з пружиною, яка грюкнула за спиною так голосно, що Соня здригнулася. Усередині — зала очікування, якщо це можна так назвати: шість дерев’яних лав, розставлених уздовж стін, стеля з двома люмінесцентними лампами, одна з яких блимала з тихим тріском.

Підлога — сірий лінолеум, подекуди здутий пухирями, подекуди протертий до бетону. Пахло хлоркою, старим деревом і трохи сирою штукатуркою, як пахне в під’їздах старих будинків після дощу. У кутку, на крайній лаві, спав чоловік у залізничній формі: лежав на боці, підклавши під голову згорнуту куртку, і тихо посвистував носом.

На стіні поруч із ним висів круглий годинник із білим циферблатом і чорними стрілками. 2:43. За скляною перегородкою, біля стійки з написом «Черговий по вокзалу», сиділа жінка. Років п’ятдесяти, може, трохи більше, зі втомленим обличчям і короткою стрижкою, у якій руде перемішалося із сивим.

Перед нею стояла склянка в підскляннику, чай давно вистиг, на поверхні плавала чаїнка. Жінка читала щось у товстому зошиті, час від часу підводячи голову й поглядаючи на порожню залу. На бейджику, приколотому до кишені форменої сорочки, було написано: «Чергова по вокзалу Бондаренко Л. П.». Богдан підійшов до стійки.

Соня трималася за його рукав і стояла трохи позаду, тож чергова спершу побачила тільки хлопчика — невисокого, худого, з рюкзаком, який був йому явно завеликий.

— Добрий вечір, — сказав Богдан.

Голос пролунав рівно, майже по-дорослому. Він сам здивувався цьому: його проймало дрібне тремтіння, але голос чомусь слухався.

— Добрий вечір, — відповіла чергова, підводячи голову від зошита.

— Нас висадили з потяга. Без нас поїхали. Ми самі. Нам потрібна допомога.

Лариса Петрівна поставила склянку. Повільно, акуратно, так, що підсклянник не дзенькнув. Подивилася на хлопчика уважно, згори вниз, як дивляться, коли намагаються зрозуміти, чи не жарт це, чи не розіграш.

Потім її погляд ковзнув нижче, і вона побачила Соню — маленьку дівчинку з плюшевим заячим вухом, що стирчало з рюкзака, з розв’язаним шнурком і червоними від сну очима.

— Скільки тобі років? — спитала чергова.

— Одинадцять. Сестрі п’ять.

— Ви самі?

— Так. Дядько сів назад у потяг і поїхав. Ми залишилися на пероні.

Чергова встала. Вона була невисока, повнувата, у темно-синій спідниці й форменій сорочці із засуканими рукавами.

Вийшла з-за стійки, підійшла до дітей, присіла перед Сонею навпочіпки.

— Як тебе звати, маленька?

Соня подивилася на Богдана, потім на жінку.

— Соня, — сказала вона тихо.

— Соню, ти їсти хочеш?

Соня подумала й кивнула. Лариса Петрівна — Богдан потім дізнався, що її так звали, — діяла швидко й без метушні. Спершу всадовила дітей на лаву біля стіни, принесла з підсобки плед — картатий, вовняний, із запахом нафталіну — і закутала Соню.

Потім налила з термоса теплого чаю в пластиковий стаканчик, дістала з шухляди столу пачку звичайного печива з цукровою присипкою й поклала перед Сонею. Соня взяла печиво, відкусила й почала жувати повільно, зосереджено, як роблять маленькі діти, коли дуже втомилися. Чай вона тримала обома руками.

— Зачекай хвилинку, — сказала Лариса Петрівна Богданові й пішла до телефону за стійкою.

Богдан чув, як вона говорить коротко, чітко, діловим тоном, який буває в людей, звиклих розв’язувати проблеми вночі. Називала номер потяга, час відправлення, описувала ситуацію.

Двоє неповнолітніх, без супроводу, без документів, імовірно залишені опікуном. Потім поклала слухавку й набрала інший номер — транспортної поліції. Повторила те саме, додала: діти в безпеці, перебувають на вокзалі, потрібен виїзд.

Закінчила, поклала слухавку й повернулася до Богдана.

— Поліція буде хвилин за десять-п’ятнадцять, — сказала вона. — Ти молодець, що прийшов сюди. Правильно зробив.

Богдан кивнув. Подивився навколо.

Праворуч від касового віконця, яке було зачинене залізною шторкою, він побачив телефон-автомат — старий, сірий, із потертою слухавкою на витому шнурі. Поруч на стіні висів папірець, написаний від руки фломастером: «Місцеві та міжміські дзвінки безкоштовно. Для екстрених випадків».

— Можна я зателефоную? — спитав він.

Лариса Петрівна простежила за його поглядом.

— Телефонуй, звісно. Кому хочеш подзвонити?

— Маміній подрузі…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇