Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Минула хвилина.

Дві.

Богдан стояв і чекав. Соня повисла на його руці.

— Богдане, ходімо назад, я спати хочу.

Динамік над платформою клацнув. Чоловічий голос — байдужий, звичний — оголосив відправлення потяга.

Пролунав короткий гудок. Вагони здригнулися. Брязнули зчепи.

Потяг рушив. Богдан не закричав. Не кинувся бігти вздовж платформи, хапаючись за поручні, як це роблять у кіно.

Він просто стояв і дивився, як вагони повільно набирають хід, один за одним пропливаючи повз: темні вікна, темні вікна, темні вікна. Потім останній вагон, червоний хвостовий вогонь, і рейки йдуть у темряву. Вогонь ставав меншим, тьмянішим, аж поки не перетворився на цятку, а потім зник зовсім.

Тиша. Тільки дроти гудуть, і собака гавкає десь далеко, у селищі за коліями. Соня ще не зрозуміла.

Крутила головою, шукала очима знайому постать.

— Богдане, а де дядько Тарас?

Він подивився на неї. Маленька, у зім’ятій кофті, один шнурок уже розв’язався, попри два вузли.

Очі сонні, перелякані.

— Поїхав, — сказав Богдан.

Соня кліпнула. У її очах щось здригнулося — ще не розуміння, а тінь розуміння.

— Він повернеться?

Богдан стиснув її руку трохи міцніше. Усередині було порожньо й водночас дуже тісно, наче всі думки, які зазвичай вміщалися вільно, раптом зіштовхнулися одна з одною й завмерли.

Страх був десь глибоко, під ребрами, важкий і холодний. Але поверх нього лежало інше, щільніше, — розуміння. Просте й ясне, як цифри в розкладі.

Наздогнати неможливо. Плакати безглуздо. Соня поруч. Треба йти.

— Ні, — сказав він. — Але все буде добре. Ходімо.

Він розвернувся, перехопив рюкзак зручніше й повів сестру до будівлі вокзалу. Соня не плакала, тільки вчепилася в його долоню обома руками й ішла, дивлячись собі під ноги, старанно переступаючи через тріщини в асфальті…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇