Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку

Зима не відступала, але життя в хаті стало іншим. Худе налякане маля швидко росло: постійна їжа й безпечне тепло повернули тілу силу. До середини зими Стійкий перетворився на великого молодого вовка з густою жорсткою шерстю, потужними лапами й упевненим вогнем у жовтих очах.

Він рухався плавно й майже безшумно, навіть коли Грім важко ступав поруч. Дика природа виявлялася в кожному його русі, однак правила обійстя він прийняв цілком. Стійкий жодного разу не зачепив овець у сараї: тварини, що належали дому, стали для нього частиною однієї спільної зграї.

Біля сараю Стійкий тримався так само спокійно, як Грім. Він проходив уздовж стін разом із вівчаркою й не сприймав тварин усередині як здобич. Для Андрія це було важливим підтвердженням: молодий вовк справді включив усіх мешканців обійстя до своєї нової зграї.

Вовк і вівчарка майже не розлучалися. Вони спали поруч біля цегляної печі, їли кожен зі своєї металевої миски й разом виходили на двір. Від світанку до сутінків обидва обходили огорожу, прислухалися до лісу, а інколи затівали гонитву глибоким снігом.

Для Грома ці обходи були поверненням до колишнього життя, але вже з новим товаришем. Молодий вовк легко мчав глибоким снігом, а стара вівчарка намагалася не відставати від нього. Грім відповідав гавкотом і знову кидався слідом, забуваючи на якийсь час і про вік, і про важкість у лапах.

Поруч із молодим товаришем Грім наче скинув кілька років. Пес знову бігав, гавкав і разом зі Стійким обходив засніжений двір. Зникли байдужість і важка нерухомість, які ще недавно змушували господаря готуватися до найгіршого.

Андрій часто зупинявся під час роботи, щоб подивитися на їхню вовтузню. Він не забував, що поруч живе не домашній собака, а справжній вовк, здатний одного дня повестися інакше. І все ж старий довіряв вибору Грома: вівчарка впустила Стійкого у своє життя задовго до того, як це зробила людина.

Одного особливо холодного лютневого ранку тишу розірвав пронизливий рев моторів. Андрій саме працював із сокирою. Він відклав її, випростався й вийшов на ґанок, намагаючись зрозуміти, хто наважився дістатися до віддаленого обійстя глибоким снігом.

З-за дерев показалися три важкі снігоходи. Вони швидко перетнули відкрите місце й зупинилися біля хати, викинувши з-під гусениць снігові фонтани. На них приїхали мисливці з сусіднього великого села, які перевіряли далекі капкани й час від часу заїжджали до Андрія.

Головного з них старий знав добре. Олег, широкоплечий чоловік із густою чорною бородою й важким уважним поглядом, заглушив мотор і першим зійшов на сніг. Решта пішли за ним.

Після дороги чоловіки виглядали змерзлими, і запрошення на гарячий чай було цілком природним. Андрій не чекав конфлікту: перед ним стояли знайомі мисливці, які приїхали дізнатися, як він переносить морози. Небезпека виникла не зі старої ворожнечі між людьми, а в ту мить, коли гості побачили нового мешканця обійстя.

Олег привітався й пояснив, що вони опинилися неподалік. Морози стояли небезпечні, тож чоловіки вирішили перевірити, чи все гаразд у самотнього господаря. Андрій потис йому руку, відповів, що дає собі раду, і запросив усіх до хати погрітися трав’яним чаєм.

Розмова була звичайною й майже дружньою, аж поки з-за сараю не з’явилися Грім і Стійкий. Вони щойно ганялися один за одним, але, побачивши чужих, зупинилися. Вівчарка напружилася й коротко попередила гавкотом, а молодий вовк завмер, не кліпаючи й не відводячи очей від озброєних людей.

Мисливці теж завмерли. Усмішка зникла з Олегового обличчя, рука мимоволі потяглася ближче до ременя. Усього за кілька десятків метрів від них, пліч-о-пліч зі службовим собакою, стояв дорослий лісовий хижак, і ніхто з прибулих не міг зрозуміти, чому він не нападає й не тікає…