Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку

Олег першим порушив мовчанку. Повільно, ніби не довіряючи власному зору, він спитав Андрія, що вовк робить біля хати. Потім уже голосніше зажадав визнати очевидне: тримати дикого звіра поруч із людьми було, на його думку, безумством.

Андрій зійшов із ґанку й спокійно назвав Стійкого на ім’я. Він пояснив, що вовк уже кілька місяців живе разом із ним і Громом, не завдає шкоди й став членом родини. Слова прозвучали просто, але мисливців не переконали.

Чоловіки почали відступати до снігоходів. Один із них крикнув, що самотність позбавила старого глузду. Сьогодні, мовляв, хижак грається із собакою, завтра роздере овець, а потім добереться до господаря, бо кров і дикий інстинкт однаково візьмуть гору.

Відступаючи, мисливець зажадав убити вовка негайно й додав, що інакше вони зроблять це самі. Стійкий не розумів слів, але безпомилково відчув спрямовану на нього агресію. Шерсть на загривку підвелася, голова опустилася, з грудей долинуло низьке вібруюче гарчання.

Цей звук остаточно перетворив страх Олега на рішучість. Він звичним рухом зняв із плеча заряджену рушницю, підкинув її й навів ствол на широкі сірі груди. Наказавши Андрієві відійти, мисливець заявив, що позбавляє його смертельної небезпеки і що старий ще подякує за порятунок.

Палець уже ліг на спуск. Андрій відкрив рота, збираючись закричати, але Грім виявився швидшим. Вівчарка одним сильним стрибком перетнула простір перед вовком і повністю закрила його своїм тілом.

Це був не випадковий рух наляканої тварини. Грім бачив напрямок ствола й свідомо вибрав єдине місце, де куля спершу зустріла б його. Той самий пес, якого Стійкий колись боявся наблизити до миски, тепер без вагань приймав чужу загрозу на себе.

Старий пес став точно на лінії пострілу. Він вишкірив зуби й загарчав так, як гарчав лише перед справжньою небезпекою, готовий атакувати озброєну людину заради захисту свого товариша. У його погляді не було ні вагання, ні страху.

Сенс цього вчинку зрозуміли всі. Щоб вистрілити в Стійкого, Олегові довелося б спершу вбити домашнього службового собаку, який багато років рятував людей. Ствол опустився на кілька сантиметрів, а мисливець розгублено втупився в Грома.

Він ніколи не бачив, щоб пес так захищав тварину, яку заведено вважати його природним ворогом. Стійкий перестав гарчати й лишився за спиною вівчарки. Молодий вовк не намагався вирватися вперед: він цілковито довірив своє життя старшому другові.

Тоді Андрій підійшов до них і став поруч. Він випростався, подивився Олегові в очі й зажадав опустити зброю. Старий нагадав: це його земля, його дім і його родина, і тут ніхто не має права проливати кров.

Після короткої паузи Олег прибрав палець зі спуску й закинув рушницю назад на плече. Решта переглянулися, але сперечатися не стали. Андрій звелів їм негайно покинути обійстя.

Напруження не зникло відразу. Грім і далі стояв перед вовком, аж поки зброя остаточно не виявилася спрямованою донизу, а Стійкий не зводив очей із людей. Лише коли мисливці повернулися до машин, вівчарка перестала скалитися, але з лінії між ними й другом не зійшла.

Ідучи, Олег попередив, що господар припускається смертельної помилки. За його словами, природа не пробачить такої сваволі, а вовк рано чи пізно принесе в цей дім смерть. Чоловіки сіли на три снігоходи, завели двигуни й поїхали, залишивши по собі завис холодного снігу.

Рев моторів стих між деревами. Андрій опустився навколішки, обійняв Грома за шию, потім простягнув руку до Стійкого. Вовк дозволив погладити себе й лизнув старого в колючу щоку, але похмуре Олегове пророцтво вже оселилося в пам’яті господаря й не відпускало навіть після повернення тиші…