Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку
Уранці Андрій знайшов миску зовсім порожньою, і це зміцнило його в хибній упевненості, що Грім нарешті знову їсть. Старий ще не розумів, яку роль у змінах пса відіграв учорашній гість. Він розтопив піч, зварив нову порцію каші з м’ясом і з усмішкою виніс її на ґанок.
— От і добре, — похвалив він вівчарку. — Цю зиму ми маємо пережити разом.
Грім подивився на господаря карими очима й один раз тихо вильнув хвостом. За останні тижні це був перший знак, схожий на радість. Андрій погладив його по голові, поставив їжу й попрямував до сараю годувати нечисленних овець.
Щойно господар зник за рогом, пес підштовхнув миску до краю сходинок і приготувався чекати. Вовченя з’явилося ближче до вечора, але раніше, ніж напередодні. Учорашня їжа трохи зміцнила його, хоча голод, як і раніше, гнав із лісу сильніше за будь-який страх.
Сховавшись за товстим стовбуром, малюк довго принюхувався. Грім помітив його відразу, однак не подав жодного звуку. Тоді сірий малюк вийшов на відкрите місце, підійшов до ґанку вже впевненіше й подивився на вівчарку, ніби питаючи, чи діє вчорашній дозвіл.
Відповіддю йому був спокійний погляд. Вовченя піднялося на нижню сходинку, схопило м’ясо й відбігло на кілька метрів. Проковтнувши перший шматок, повернулося по другий, а потім дозволило голоду перемогти останні сумніви й забрало всю порцію.
На цьому другий візит закінчився. Щойно посудина спорожніла, малюк повернувся й зник між деревами. Наступного дня все повторилося, потім іще раз — і непомітно біля обійстя з’явився новий таємний розпорядок.
Цілий тиждень Андрій готував для улюбленого собаки особливо ситну їжу й ішов по господарству, певний, що турбота дає результат. Грім терпляче чатував на узлісся і щодня віддавав вечерю лісовому гостеві. Вовченя приходило в один і той самий час, їло й квапливо поверталося під захист хащі.
Для старого їжа, що зникала, була головним доказом одужання. Він не бачив, як після його відходу вівчарка зсувала посудину до сходинок і влаштовувалася біля дверей, залишаючи гостеві вільний підхід. Таємниця зберігалася тому, що вовченя з’являлося лише тоді, коли на подвір’ї не було людини.
Старий помічав, що пес змінюється. Грім перестав нерухомо дивитися перед собою, частіше прислухався до лісу, підводив голову при кожному далекому шереху. Увечері Андрій тішився його поверненню до життя і, сидячи біля вогню з мисливською рушницею, яку звично чистив, обіцяв: скоро вони знову зможуть гуляти разом.
Він приписував зміни доброму апетитові. Насправді ж вівчарку рятувала не їжа, якої вона так і не торкалася, а поява обов’язку. Грім мав кого чекати, годувати й оберігати; турбота про слабке маля витісняла тугу за померлою подругою.
Вовченя теж міцнішало. Його боки вже не здавалися такими запалими, шерсть ставала густішою й чистішою, лапи менше тремтіли. Воно перестало відносити в сніг кожен шматок і дедалі довше затримувалося біля миски поруч із собакою.
Змінювалася й його обережність. У перші дні будь-який брязкіт металу змушував його відскакувати, тепер же воно їло на сходинках і не переривалося після кожного руху Грома. Довіра зростала не одним раптовим рішенням, а повторенням безпечної зустрічі з вечора у вечір.
На восьмий день із низького неба пішов густий сніг. Сірий малюк з’явився точно у звичний час, піднявся на ґанок і взявся їсти, більше не озираючись на ліс. Між ним і Громом залишалося близько двох метрів, але сьогодні ця відстань уперше здалася йому зайвою.
Вилизавши миску, вовченя не втекло. Воно підвело морду й зустрілося очима з вівчаркою. У тихому снігопаді малюк повільно зробив крок до пса, потім іще один; дошки під маленькими лапами ледь чутно рипнули…
