Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Назвати того, хто сидів за решіткою, дитиною язик не повертався. Перед нами був підліток, виснажений до моторошної прозорості. На ньому висіли один поверх одного старі светри, перетягнуті мотузкою; з-під подертих штанин стирчали тонкі, вкриті подряпинами гомілки. Сплутане волосся закривало половину обличчя. Від світла його трясло так сильно, що зуби вибивали дріб.

— Не підходьте, — прошепотів він. — Дядько Олег сказав, не можна.

Тарас опустився навколішки біля замка. — Ми не зачепимо тебе, Богдане. Спочатку відчинимо двері. Потім ти сам вирішиш, підійти до нас чи ні.

Замок виглядав новим, зате скоба трималася в старому, потрісканому розчині. Семенович уставив лезо саперної лопатки між металом і каменем, а я навалився поруч. Першого разу скоба тільки рипнула. На другий зі стіни посипалася крихта. Після третього ривка кріплення вивернулося разом із шматком вапняку, і решітка прочинилася.

Рой першим протиснувся всередину. Пес виляв хвостом із такою силою, що бив ним по прутах, скиглив, лизав брудні долоні підлітка й тикався мордою йому в груди. У цій радісній розпачливості не лишилося нічого від стриманого звіра, якого я купив на ринку. Богдан повільно опустив руки, торкнувся пальцями рваного вуха й зарився обличчям у жорстку шерсть.

— Рой, — видихнув він. — Ти таки повернувся.

Тарас різко втягнув повітря. — Ти пам’ятаєш його?

Богдан кивнув, не відпускаючи собаку. — У перші дні він знайшов мене. Підбіг до решітки й гавкав. Ззовні чоловік кричав: «Рою, до мене!» Потім прийшли дядько Олег і ще двоє. Вони вдарили Роя чимось важким і потягли. Я думав, він загинув. Тому вирізав його, щоб не забути.

Тепер стало зрозуміло, чому пес пам’ятав печеру і чому зник саме тоді, коли пошуки наблизилися до розпадка. Хтось перехопив Роя біля самої цілі, а потім змусив кінолога оформити фальшивий рапорт.

— Богдане, — м’яко мовив Семенович. — Мене звати Тарас Бондаренко. Я керував тією пошуковою групою. Ми не знали, що тебе замкнули тут.

На слові «пошуковою» підліток відсунувся й міцніше притиснув Роя.

— Дядько Олег сказав, ви мене вб’єте. Що мама з татом померли через мене, а мене посадять за те, що я бачив. Він приносив їжу й воду. Казав, тільки він не дає мені померти.

Кожна фраза давалася йому з зусиллям. Сім років йому повторювали ту саму брехню, доки вона не стала стіною міцнішою за залізо. Я поставив ліхтар на виступ, опустився перед Богданом так, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні, і змусив себе говорити спокійно.

— Олег брехав. Твоя мама не відмовилася від тебе. Сім років тому вона шукала до останнього, і ми знайдемо її. Ти ні в чому не винен.

Богдан переводив погляд із мене на Тараса й назад. Рой лизнув його в щоку. Підліток уже розтулив рота, щоб щось спитати, коли з боку вхідного лазу долинув приглушений собачий гавкіт. Слідом почулися чоловічі голоси й стукіт важких черевиків по каменю…