Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Ми допомогли Богданові вийти з-за решітки. Коли він випростався в основному гроті, стало видно, наскільки він слабкий: коліна тремтіли, плечі гостро випиналися під одягом. Зростом він майже зрівнявся зі мною, але важив на вигляд не більше тридцяти п’яти кілограмів.

Біля входу чужі собаки рвалися з повідків, захлинаючись гавкотом. Чоловіки лаялися й проштовхували їх вузьким ходом.

— Сліди зовсім свіжі, — сказав хтось. — Старі прийшли з псом.

— Шукайте швидше, — озвався інший. — Якщо дісталися до хлопчиська, хазяїн нас закопає разом із ними.

Я загасив ліхтар. Темрява зімкнулася довкола нас. Тарас дістав ніж. Проти кількох озброєних людей він виглядав жалюгідно, зате рука в нього не тремтіла. Рой став перед Богданом, загородивши його всім тілом, і глухо загарчав.

Я зняв рушницю із запобіжника й навпомацки перевірив патрони. Їх було два — кулеві, залишені для великого звіра.

Каміння під ногами переслідувачів сипалося дедалі ближче. Богдан схопив мене за рукав і притиснувся до стіни; обличчя стало нерухомим, дихання майже зникло. Рой на мить повернув голову й торкнувся носом його долоні. Навіть перед сутичкою пес устигав заспокоїти того, заради кого повернувся.

Семенович показав мені два пальці, потім на вхід: стріляти тільки в крайньому разі, берегти кожен патрон.

— В лоб не проб’ємося, — прошепотів він. — Їх не менше п’яти. І собаки.

Я повів долонею по стіні, відчуваючи слабкий рух холодного повітря. Дим від вогнища мав кудись виходити. — Богдане, тут є інший вихід?

Він довго мовчав, потім показав на склепіння. — Там вентиляційна щілина. Дим іде. Я намагався дотягнутися, але стіна гладка. Мотузки в мене не було.

Промінь ліхтаря на мить висвітив нерівний просвіт трохи вище двох із половиною метрів над підлогою. Під ним були два вузькі виступи, а в глибині щілини стирчав кам’яний зуб. Дорослий із мотузкою міг піднятися; ослаблена дитина — ні.

Семенович дістав моток, зробив на кінці петлю і з другого кидка зачепив кам’яний зуб. Ми втрьох перевірили опору. Мотузка витримала. Поки Тарас пора́вся з мотузкою, я зняв із рюкзака широкий ремінь і зробив для Богдана просту страхувальну петлю. Підліток здригнувся, коли ремінь торкнувся грудей, тож кожен рух ми пояснювали заздалегідь. Лише переконавшись, що його не зв’язують, він дозволив затягнути вузол і вперше сам простягнув мені руку.

— Богдан полізе першим, — вирішив Тарас. — Ми підсадимо. Нагорі знайдеш корінь або дерево й обкрутиш мотузку ще раз.

У цю мить у вхідному лазі вдарив білий промінь потужного ліхтаря.

— Виходьте! — прокотився гротом посилений луною голос. — Рахую до трьох. Потім пустимо дим.

— Підіймай хлопця, — процідив Семенович.

Богдан став на наші зчеплені руки й ухопився за мотузку. Він рухався спритно, але сил майже не лишилося. Ноги кілька разів зривалися з виступів. Ми підштовхували його знизу, доки він не дотягнувся до краю, не підтягнувся й не зник у сірому прямокутнику світанку. За кілька митей мотузка натяглася дужче: нагорі Богдан закріпив її за товстий корінь. Із отвору показалася його рука…