Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…
Наступні шість днів Грім потроху звикав до дому. Я годував його невеликими порціями, промивав старі садна, підмішував у кашу те, що порадив знайомий фельдшер. Пес багато спав, але з кожним ранком упевненіше ставав на лапи. На четвертий день уперше обійшов подвір’я, на п’ятий провів мене до городу, а ввечері шостого сам приніс палицю, яку я кинув лише на кілька кроків. Сили поверталися повільно, зате в бурштинових очах з’явилося вперте чекання. Удень він здебільшого спав, а вночі тривожно схоплювався від будь-якого мотора на далекій дорозі. Іноді беззвучно бив хвостом по дошках, ніби чув команди з минулого. Потім знаходив мене в темряві, переконувався, що двері, як і раніше, відчинені, повільно обходив усе подвір’я по периметру і тільки після цього знову лягав на кожух.
На сьомий ранок я прокинувся не від шуму, а від його відсутності. Зазвичай у цей час кричав півень, поскрипувала від вітру хвіртка, у стіні потріскували колоди, що вистигали. Тепер тиша здавалася настороженою. Я полежав кілька секунд, дослухаючись, потім згадав про пса, натягнув штани й поспішив на ґанок. Кожух був порожній. Миска перекинута, вода вбралася в землю.
— Гріме! — гукнув я в сірий ранок. — Гріме, до мене!
Відповіді не було. У тумані тихо шуміли верхівки сосен. Мене кольнула образа, надто сильна для знайомства завдовжки в тиждень. Авжеж, пішов. Можливо, відчув колишній дім, а може, подався вмирати туди, де ніхто не побачить. Я розсердився на нього, потім на себе. Вирішив, ніби за кілька спокійних днів можна здобути відданість. Розмріявся, старий дурень.
Я вже повернувся до дверей, збираючись поставити чайник, коли помітив сліди. Великі відбитки починалися біля ґанку, перетинали подвір’я й город, огинали похилений паркан. Вони вели не до воріт і не до дороги, а до старої просіки. За нею підіймалася тайга, завалена буреломом. Місцеві без потреби туди не ходили. Сліди були глибокі: Грім не блукав навмання, а поспішав, хоча на підйомах його задні лапи інколи зривалися.
Можна було махнути рукою. Пес дорослий, сам обрав дорогу. Але спокою вже не було. Я взув гумові чоботи, накинув теплу куртку, прихопив важку палицю й поліз через город. Що далі відходив від дому, то ясніше відчував: Грім не втік. Він ішов до місця, яке пам’ятав.
Перші кількасот метрів далися легко. Потім просіка заросла, сліди стали з’являтися між корінням і плямами торішнього листя. Ялинові гілки хльоскали по щоках, сирий мох ковзав під підошвами. Я знову покликав пса, вже неголосно. Під темними кронами власний голос здавався зайвим. Ліс приймав звук і відразу гасив його.
Попереду зашурхотіла земля. Почулося часте дихання і сухий стукіт кігтів. Я розсунув малинник і побачив Грома біля вивернутого бурею дерева. Між величезним корінням зяяла свіжа яма. Пес люто викидав із неї землю, не зважаючи ні на мій голос, ні на грудки, що летіли йому в морду. Шерсть на загривку піднялася, хвіст витягнувся жорстко, мов продовження хребта. По важкому диханню було видно: дорога далася йому нелегко, але зупинятися він не збирався.
— Що ти там знайшов? — спитав я й ступив ближче.
Грім продовжував рити, аж поки зуби не зачепили щось під шаром вологої землі. Пес відступив, напружив шию і витяг назовні брудний напівзотлілий предмет. Кинув його переді мною, сів і підняв голову. Учора він чекав від мене їжі й спокою. Тепер вимагав рішення.
Я нахилився. Руки затремтіли раніше, ніж я зрозумів, що тримаю. Це виявився невеликий дитячий рюкзак старого крою, колись синій. На передній кишені ледь розрізнялося вицвіле мультяшне мишеня. Тканина розлазилася від сирості, блискавка заіржавіла, шви почорніли. У прозорій кишеньці на лямці зберігся клаптик паперу. Я обережно стер бруд великим пальцем. Чорнило розпливлося, але ім’я читалося: «Богдан Кравченко, 2-Б»…
